Отже, нам треба зараз вирушати! — сказала Ягенка.
Замовчи! — вигукнув Мацько.— Не личить слугам встрявати з своїми порадами!
Сказавши це, він значущо глянув на неї, немов нагадуючи їй, що вона — слуга. Ягенка зрозуміла і замовкла.
Мацько трохи подумав і сказав:
—Ну, тепер ми вже знайдемо Збишка, бо він ні в якому іншому місці, а тільки у князя Вітольда. Але хотілося б напевне знати, чи він іще чогось шукатиме по світі, крім тих німецьких голів, на котрі дав обітницю?
—Як же його взнати? — спитав ксьондз Калеб.
Якби я знав, що той щитнинський капелан уже повернувся з синоду, то побачився б з ним,— відповів Мацько.— У мене є листи Ліхтенштейна, і я можу їхати до Щитна безпечно.
То був не синод, а конгрес,— зауважив ксьондз Калеб, — і капелан уже давно мусив повернутися.
Це добре. Ну, то можете покластись на мене... Візьму з собою Главу і про всяк випадок двох слуг з бойовими кіньми та й поїду.
— А потім до Збишка? — запитала Ягенка.
—А потім до Збишка, але поки що ти залишишся тут і чекатимеш, доки ми не повернемось із Щитна. Я так гадаю, що більш як три або чотири дні не забаримось. Кості мої ще міцні, а до труднощів мені не звикати. Але прошу вас, отче Калеб, дати мені листа до щитнинського капелана. Коли я покажу йому, листа, він швидше мені повірить... бо ксьондзи завжди більше довіряють один одному.
— Люди добре відзиваються про цього ксьондза,— сказав отець Калеб.— І коли хто-небудь щось знає, то це він.
До вечора Калеб приготував листа, а другого дня, ще до сходу сонця, старого Мацька вже не було в Спихові.
Юранд прокинувся від довгого сну в присутності ксьондза Калеба і, забувши уві сні, що з ним сталося та не знаючи, де він знаходиться, почав обмацувати ліжко й стіну, під якою воно стояло. Тоді ксьондз Калеб обійняв його і, зворушений до сліз, став говорити:
—Це я! Ти в Спихові! Брате Юранде! Господь послав тобі випробування... але ти серед своїх... тебе привезли добрі люди... Брате Юранде! Брате!!.
І, пригорнувши його до грудей, став цілувати в чоло, в западини очей, і знову пригортав, і знову цілував. А Юранд спочатку був наче приголомшений і, здавалося, нічого не розумів, потім став водити лівою рукою по лобі й голові, немов хотів оді гнати й розвіяти важкі хмари сну і приголомшення.
—Ти чуєш мене і розумієш? — спитав ксьондз Калеб.
Юранд дав знак головою, що чує, потім сягнув рукою до срібного розп'яття, яке здобув колись у бійці з одним багатим німецьким рицарем, притулив до уст та грудей і віддав ксьондзові Калебові.
А той сказав:
—Розумію тебе, брате! Він залишається з тобою, і як вивів тебе з неволі, так може повернути тобі все, що ти втратив.
Юранд показав рукою вгору, даючи зрозуміти, що тідьки на небі йому буде повернено все втрачене, при чому в його очних западинах знову виступили сльози, а на змученому обличчі відбився невимовний біль.
Ксьондз Калеб, зрозумівши цей рух і цей біль, як знак, що Дануськи вже нема живої, впав навколішки коло ліжка і промовив:
—Пошли їй, господи, вічну пам'ять і царство небесне, хай з богом спочиває, амінь.
Почувши це, сліпий Юранд підвівся на ліжку й почав крутити головою й махати рукою, немов хотів щось заперечити і спинити ксьондза Калеба. Але вони не могли порозумітися, бо в цю мить увійшов старий Толїма, а за ним залога городища, прикажчики, найповажніші і старі спиховські кмети, лісники, й рибалки — звістка про повернення старого пана вже розійшлася по всьому Спихову. Вони обіймали його коліна, цілували в руку й ревно плакали, бачачи цього каліку-діда, який нічим не нагадував колишнього могутнього Юранда, грозу хрестоносців і звитяжця в усіх сутичках. Але деяких, саме тих, котрі ходили з ним у походи, поривав шалений гнів, обличчя їх блідли і робились жорстокими. Вони стали збиватися в купки, перешіптуватись, штовхаючи один одного ліктями, поки, нарешті, не вийшов наперед один із спиховської залоги, коваль Сухаж, Він підійшов до Юранда, вклонився йому в ноги і сказав:
Коли вас привезли, пане, ми зараз же хотіли вирушити на Щитно, але той рицар, що вас привіз, заборонив. Але тепер, пане, ви нам дозвольте, бо не можемо ж ми залишити це діло без помсти. Нехай буде так, як воно завжди бувало. Безкарно нас ніколи не ганьбили й тепер не будуть... Нападали ми на них під вашим проводом, нападемо й тепер під проводом Толіми або й без нього, Ми неодмінно повинні здобути Щитно й виточити з них їхню собачу кров — хай нам поможе в цьому ділі бог!
Хай нам поможе бог! — повторило кільканадцять голосів.
—На Щитно!
— Вимагаємо їх крові!
І бажання помсти пойняло запальні мазурські серця. Обличчя нахмурились, очі заблищали, декотрі заскреготіли зубами. Лише через деякий час гомін голосів і скрегіт замовкли і всі очі звернулись до Юранда.