В першу мить лиця його порожевіли, наче в ньому заговорили колишня злопам'ятність і бойовий запал. Він підвівся й знову почав чогось шукати рукою на стіні. Людям здалося, що вій шукає меча, а тимчасом пальці його натрапили на хрест, що його ксьондз Калеб почепив на старе місце.
Юранд вдруге зняв хреста з стіни, і обличчя його зблідло; він обернувся до людей, звів угору порожні западини очей і простягнув наперед розп'яття.
Всі замовкли. Надворі вже вечоріло. Крізь відчинене вікно долітало щебетання птаства, що готувалося до сну в піддашшях будівель та в липах на подвір'ї. Останнє червоне проміння сонця, проникаючи в кімнату, лягало на піднятий угору хрест і біле волосся Юранда.
Коваль Сухаж подивився на Юранда, обернувся до товаришів і, перехрестившись, навшпиньках вийшов з кімнати. Так само тихо вийшли за ним і всі інші. Зупинившись на подвір'ї, вони почали перешіптуватись між собою:
Ну, як?
Не підемо, чи що? — Не дозволив!
— Полишає помсту на бога. Видно, й душа в ньому змінилася.
Так воно було й насправді.
В кімнаті Юранда залишились тільки ксьондз Калеб і старий Толіма, а з ними Ягенка з Сецехівпою, котрі, побачивши в дворі цілий гурт озброєних людей, також прийшли з ними подивитись, що тут діється.
Сміливіша за Сецехівну Ягенка тепер підійшла до Юранда.
—Боже вам поможи, рицарю Юранде! — сказала вона.— Це ми, котрі привезли вас з Пруссії.
Коли він почув її молодий голос, обличчя його прояснилось. Він, мабуть, докладніше пригадав усе, що сталося на щитнинському шляху, бо кілька разів з подякою кивнув головою і приклав руку до серця. А вона почала розказувати, як його зустріли і як його впізнав чех Глава — зброєносець рицаря Збишка, і як, нарешті, його привезли до Спихова. Розказала також і про себе, що вона з товаришем носить меч і щит за рицарем Мацьком з Богданця, Збитковим дядьком, який вирушив з Богданця шукати небожа, а тепер поїхав до Щитна і за три або чотири дні повернеться до Спихова.
На згадку про Щитно Юранд, правда, не схвилювався так, як тоді на дорозі, проте на його обличчі позначився великий неспокій. Але Ягенка запевнила його, що рицар Мацько так само хитрий, як і мужній, і що він не дасться спіймати себе на гачок, а крім того, у нього є від Ліхтенштейна листи, з якими він може скрізь їздити безпечно. Ці слова значно заспокоїли Юранда. Видно було, що він хотів би запитати багато про що і мучиться від цього. Кмітлива дівчина одразу збагнула його бажання і сказала:
—Якщо будемо говорити з вами частіше, то ми про все договоримось.
Він знов усміхнувся, простягнув до неї руку і, намацавши її голову, подержав якийсь час, немов благослови ляв. Він справді багато чим завдячував їй, але, видно, йому до душі була її молодість та мова, що нагадувала щебетання пташки.
І з того часу, якщо він не молився — а він робив це майже цілі дні — або не спав, то завжди шукав її коло себе, і коли її не було, сумував за її голосом і всіма способами намагався дати зрозуміти ксьондзові Калебу й Толімі, що хоче мати коло себе того чудового хлопчину.
Вона приходила до нього, бо її добре серце щиро жаліло його, а крім того, швидше минав час дожидання Мацька, який невідомо чому затримався в Щитні.
Він мав повернутися за три дні, а тимчасом минув четвертий і п'ятий. Шостого дня надвечір Ягенка хотіла вже просити Толіму, щоб він вислав людей на розвідку, коли раптом із спостережного дуба подано було знак, що до Спихова наближаються якісь вершники.
За хвилину на підйомному мосту справді задудніли копита, і в двір в'їхав зброєносець Глава з другим слугою з почту Мацька. Ягенка, що вже вийшла з кімнати й ждала на подвір'ї, підбігла до нього, перш ніж він встиг злізти з коня.
—А де ж Мацько? — стурбовано запитала вона.
—Поїхав до князя Вітольда, а вам наказав залишатися тут,— відповів зброєносець.
Довідавшись, що з наказу Мацька має залишитися в Спихові, Ягенка від здивування, прикрості та гніву деякий час не могла вимовити й слова і лише дивилася на чеха широко розкритими очима. А він, розуміючи, яку приніс їй неприємну звістку, сказав:
— Хотів би вам також розказати, що ми чули в Щитні, бо є багато новин і дуже важливих.
— А про Збишка?
— Ні, тільки щитнинські, знаєте...
—Розумію! Коні нехай розсідлає слуга, а ви йдіть за мною.
І, давши наказ слузі, вона повела чеха нагору в кімнату.
Чому ж Мацько залишив нас? Чому ми маємо зоставатися в Спихові й чого ви повернулися? — одним духом запитала вона.