—Що ж сказав Мацько?
Вислухавши все, рицар Мацько другого дня сказав мені: «Коли так, то, може, і знайдемо її, але мені треба негайно поспішати до Збишка, щоб його не принадили Юрандівною на гачок, як принадили Юранда. Якщо вони скажуть, що віддадуть її, коли він сам за нею приїде, то й приїде, і тоді старий Зігфрід так жорстоко помститься за Ротгера, як ще ніхто нікому не мстився».
Це правда! Правда! — занепокоєно вигукнула Ягенка. — Коли він для цього так поспішав, то й добре.
Трохи згодом вона звернулася до чеха:
В одному він тільки помилився — що прислав вас сюди. Чого ви маєте стерегти нас у Спихові? Встереже і старий Толіма, а там ви стали б у пригоді Збишкові, бо ви ж — сильний і кмітливий.
А хто ж вас, панянко, в разі чого, відвезе до Згожелиць?
В разі чого, ви могли б приїхати раніш за них. Замість пересилати новини кимось іншим, прислали б вами, і ви одвезли б нас до Згожелиць.
Чех поцілував її в руку і спитав схвильованим голосом:
Отже, ви на цей час залишитеся тут?
Бог, береже сироту! Залишуся тут.
І не будете нудьгувати? Що ж ви тут робитимете?
—Молитимусь богу, щоб дав Збишкові щастя, а всім вам здоров'я.
Сказавши це, вона заплакала.
Зброєносець знову схилився перед нею.
— Ви така,— сказав він,— як ангел небесний.
Ягенка втерла сльози і, взявши з собою зброєносця, пішла з ним до Юранда, щоб повідомити йому новини. Вона застала його у великій світлиці з прирученою вовчицею коло ніг, з ксьондзом Калебом, з Сецехівною і старим Толімою. Місцевий церковний служка, котрий був разом і піснярем, приграючи на лютні, співав пісню про якийсь давній бій Юранда з «розбещеними хрестоносцями», а вони, підперши голови руками, сумно й задумливо слухали його. В світлиці було ясно від місячного світла. Після душного дня настав тихий, дуже теплий вечір. Вікна були відчинені, і в місячному світлі по кімнаті кружляли хрущі, які роїлися в липах, що росли на подвір'ї. Проте в каміні жевріло кілька головешок, на яких слуга підігрівав мед, змішаний з покріпленим вином та запашним зіллям.
Пісняр, власне, служка ксьондза Калеба, саме почав нову пісню «Про щасливу сутичку»:
Їде, їде Юранд на гнідому коні...
коли увійшла Ягенка і сказала:
Слава Ісусу Христу!
На віки вічні,— відповів ксьондз Калеб, Юранд сидів на лаві, спершись руками на поручні.
Почувши голос Ягенки, він одразу обернувся до неї і привітав її, киваючи білою, як молоко, головою.
—Приїхав Збитків зброєносець із Щитна,— озвалася дівчина,— і привіз до ксьондза новини. Мацько вже не повернеться сюди, бо поїхав до князя Вітольда.
—Як то не повернеться? — запитав ксьондз Калеб. Ягенка стала розказувати все, що чула від чеха:
про те, як Зігфрід мстився за смерть Ротгера, про те, як старий комтур хотів віднести Данусю Ротгеровї, щоб той напився невинної крові, і про те, як її несподівано оборонив кат. Не приховала й того, що тепер Мацько має надію вдвох із Збишком відшукати Данусю, одбити
її і привезти до Спихова, через що, власне, й поїхав просто до Збишка, а їм наказав залишатися тут.
Наприкінці голос їй затремтів від смутку чи від жалю, і коли вона скінчила розказувати, в світлиці запанувала тиша. Тільки в липах на подвір'ї так голосно співали солов'ї, що заливали своїм щебетом всю кімнату. Всі дивились на Юранда, який сидів з заплющеними очима й відхиленою назад головою і не подавав ніяких ознак життя.
—Ви чуєте? — нарешті спитав його ксьондз Калеб. Юранд ще більше відхилив назад голову, підняв
угору ліву руку й показав пальцем на небо.
Місячне проміння лягало йому прямо на обличчя, на біле волосся, на випечені очі, і в цьому обличчі було стільки страждання та покірності долі, що всім здалося, ніби вони бачать лише визволену від тілесних пут душу, котра, раз назавжди зрікшися земного життя, нічого вже від нього не жде й ні на що не сподівається.
Знов усі замовкли, і знов чути було тільки солов'їні співи, що заливали весь двір і кімнату.
Ягенку раптом пойняв глибочезний жаль і дочірня любов до нещасного старого чоловіка; скоряючись пориву, вона підбігла до нього і, схопивши його руку, стала її цілувати й поливати слізьми.
—І я сирота! — вирвалося з глибини її переповненого серця.— Я ніякий не слуга, а Ягенка із Згожелиць. Мацько взяв мене з собою, щоб захистити від лихих людей, і тепер я залишуся з вами, поки бог не поверне вам Данусі.
Юранд навіть не здивувався, немов уже раніш знав, що вона дівчина, тільки пригорнув її до грудей, а вона, весь час цілуючи його в руку, говорила далі уривчастим від плачу голосом: