—Я залишуся з вами, а Дануська повернеться... Аж потім поїду в Згожелиці... Бог береже сиріт! Німці й мого татуся вбили, але ваша кохана донька жива й повернеться. Дай, господи милосердний, дай, милостива богородице...
Ксьондз Калеб раптом впав навколішки й промовив урочистим голосом:
—Кіріє елейсон!
—Хрісте елейсон! — одразу відповіли чех і Толіма. Всі поставали навколішки, бо зрозуміли, що то літанія, яку проказують не тільки над вмираючими, але й для врятування від смертельної небезпеки дорогих і рідних людей. Стала навколішки й Ягенка, Юранд також зсунувся з лави на коліна, і вони хором почали проказувати:
— Кіріє елейсон! Хрісте елейсон!..
— Отче небесний, господи, помилуй нас!
— Сине божий, спасителю світу, господи, помилуй нас!
Людські голоси і благання «Помилуй нас!..» мішалися з солов'їним співом.
Раптом приручена вовчиця, що лежала на ведмежій шкурі біля Юрандової лави, встала, підійшла до відчиненого вікна і, спершись лапами на лутку та задерши до місяця свою трикутну пащу, почала тихо і жалібно вити.
Хоч чех обожнював Ягенку і його все більше вабило до гарненької Сецехівни, однак його молода й хоробра душа насамперед прагнула війни. Правда, він повернувся до Спихова з наказу Мацька, бо був слухняний, до того ж мав певну втіху від думки, що оберігатиме обох панянок, та коли сама Ягенка сказала, що їм у Спихові ніщо не загрожує і що його обов'язок бути коло Збишка, він з радістю погодився з цим. Мацько не був його безпосереднім паном, тому він легко міг перед ним виправдатись тим, що залишив Спихов і поїхав до Збишка з наказу своєї справжньої пані.
Ягенка сказала так, знаючи, що сильний і спритний зброєносець завжди може стати Збишкові в пригоді й виручити його не з одної біди. Він уже довів це під час князівських ловів, коли Збишко мало не позбувся життя від тура. Тим більш корисним він міг бути на війні, особливо такій, яка точилася на жмудській границі, Гловачеві так хотілось на війну, що він, повернувшись від Юранда, вклонився Ягенці до ніг і сказав:
— Хочу поклонитися вашій милості й попросити на дорогу доброго слова...
—Як? — спитала Ягенка.— Ти хочеш виїхати ще сьогодні?
Завтра вдосвіта, щоб коні за ніч відпочили. Звідси до Жмуді дуже далеко!
Ну, то їдь, швидше дожени рицаря Мацька.
Важко буде догнати. Старий пан невтомний і вже на кілька днів випередив мене. Крім того, він поїде через Пруссію, щоб скоротити собі дорогу, а я мушу їхати лісами. У пана є листи від Ліхтенштейна, які він може показувати в дорозі, а я, щоб звільнити собі шлях, мусив би показувати хіба оце.
І він поклав руку на руків'я свого меча. Побачивши це, Ягенка вигукнула:
Будь обережний! Коли вже їдеш, то треба, щоб доїхав, а не опинився у хрестоносців в якомусь підземеллі. Та й у лісах треба остерігатися, бо там тепер живуть різні божки, котрим тамтешній народ поклонявся до того, як перейшов у християнство. Я пам'ятаю, як про них розказували в Згожелицях Мацько й Збишко.
Пам'ятаю і я, але не боюсь їх — то дрібнота, і ніякої сили в тих божків немає. Дам я ради і їм, і німцям, на яких натраплю, аби тільки війна як слід розгорілась.
А хіба вона не розгорілась? Скажи, що ви чули про неї серед німців?
Кмітливий чех нахмурив брови, трохи подумав і сказав:
—І розгорілась, і не розгорілась. Ми пильно про все розпитували, а особливо рицар Мацько,— він такий хитрий, що обдурить всякого німця. Питає ніби про щось інше, сам нічого не викаже, а потрапить саме куди треба, і з кожного новину, як ту рибу гачком, витягне. Якщо ваша милость захоче терпляче слухати, то я розкажу. Кілька років тому князь Вітольд задумав похід проти татар і, щоб забезпечити собі мир з боку німців, поступився їм Жмуддю. Тоді була між ними велика дружба і згода. Князь дозволив німцям будувати замки і навіть сам допомагав. Влаштували побачення з магістром на одному острові, де вони пили, їли і засвідчували один одному любов. Хрестоносцям навіть було дозволено влаштовувати в тамтешніх лісах лови. Коли ж нещасні жмудини повстали проти панування хрестоносців, князь Вітольд на допомогу німцям послав своє військо, чим викликав в усій Литві нарікання, що проливає братерську кров. Все це нам розказував підвійт у Щитні. Він вихваляв хрестоносців за їх урядування в Жмуді, за те, що вони посилали жмудинам священиків, які мали їх хрестити, і хліб під, час голоду. Посилати вони справді посилали, бо так наказав великий магістр, але зате забирали в Пруссію жмудських дітей, безчестили жінок на очах у чоловіків і братів, а тих, котрі опиралися, вішали. Через це, панянко, й виникла війна.