Чого це ти так задер носа? Хіба ти вже пасований рицар, а не слуга?
Я слуга, але слуга панни, через те й піклуюся, щоб її не спіткала ганьба.
Мацько спохмурнів і задумався, він був невдоволений собою. Він не раз уже докоряв собі, що забрав Ягенку із Згожелиць: адже приїзд Ягенки. до Збишка принижував її гідність, а коли б Юрандівна знайшлася, — то й більше, ніж гідність. Він відчував також, що в зухвалих словах чеха полягає правда: адже коли він узяв Ягенку, щоб одвезти її до, абата, то міг і після його смерті залишити дівчину в Плоцьку, а проте привіз її аж до Спихова, щоб вона про всяк випадок була ближче до Збишка.
Мені це навіть на думку не спало,— сказав він, виправдуючись перед самим собою й чехом.— Вона сама напросилась їхати.
Звісно, що напросилась, бо ми запевнили її, що Юрандівни вже нема на світі і що братам її буде безпечніше без неї,— от вона я поїхала.
Ти її запевнив! — аж крикнув Мацько.
Я, і це моя вина. Але тепер усе виявиться. Треба, пане, щось робити, бо інакше — краще загинути.
Що ж ти тут зробиш,— нетерпляче сказав Мацько,— з таким військом, у такій війні!.. Коли щось вийде на ліпше, то аж у липні, бо у німців дві сприятливі для війни пори: зима або посушливе літо, а тепер воно не горить, а тільки тліє. Князь Вітольд, кажуть, поїхав до Кракова переговорити з.королем і заручитись його згодою і допомогою.
Але є ж тут поблизу замки хрестоносців. Якби здобути хоч зо два, ми або знайшли б Юрандівну, або дістали б відомості про її смерть.
А може, ні того, ні другого.
Зігфрід, безумовно, вивіз її кудись сюди. Це нам казали і в Щитні, і всюди, і самі ми так думали.
А ти бачив це військо? Вийди з намету та подивися. У деяких тільки дрюки в руках, а в деяких прадідівські мідні мечі.
Але я чув, що вони люди дуже войовничі!
— Та не їм, голопузим, здобувати замки, особливо такі, як у хрестоносців.
Дальшу розмову перебили, увійшовши, Збишко і Скірвоїлло, вождь жмудинів. Це був невеликий на зріст чоловік, але кремезний і плечистий. Груди його були такі опуклі, що здавалися горбатими, а незмірно довгі руки сягали аж до колін. Загалом він скидався на Зиндрама з Машковиць, славетного рицаря, з яким Мацько і Збишко свого часу познайомилися у Кракові, у нього була така сама величезна голова й такі самі криві ноги. Про нього говорили, що він добре розумівся на воєнній справі. Життя його пройшло у війнах з татарами, з якими він довгі роки бився на Русі, та з німцями, яких він ненавидів, мов лиху пошесть. В тих війнах він навчився говорити по-русинському, а потім, при дворі князя Вітольда, трохи по-польському; знав він і по-німецьки, принаймні повторював три слова: вогонь, кров і смерть. В його величезній голові завжди було повно воєнних задумів та підступів, яких хрестоносці не могли передбачити іяким не могли запобігти, тому його боялися по всіх приграничних комтуріях.
—Ми говорили про похід, — з незвичайним пожвавленням сказав Мацькові Збишко, — і прийшли сюди для того, щоб ви теж сказали свою думку досвідченого воїна.
Мацько посадив Скірвоїлла на вкритому ведмежою шкурою сосновому пеньку, потім наказав челядникові принести яндову меду, з якої рицарі стали набирати кухлями й пити. Коли вони добре напилися, Мацько запитав:
—Хочете вчинити наскок, чи що?
Хочемо потрусити німецькі замки...
Які саме?
Рагнету або Нове Ковно.
—Рагнету,— промовив Збишко.— Чотири дні тому ми були під Новим Ковном, і нас побили.
— Таки побили,— підтвердив Скірвоїлло. — Як так?
— Добре побили.
— Почекайте, — сказав Мацько,— бо я не знаю тутешньої країни. Де Нове Ковно і де Рагнета?
Звідси до Старого Ковна менш як миля,— відповів Збишко, а від Старого до Нового теж миля. Замок стоїть на острові. Ми хотіли туди переправитись, але нас розбили коло переправи. Переслідували півдня, аж поки ми не сховалися в оцих лісах, а військо так розпорошилось, що деякі воїни прийшли тільки сьогодні вранці.
—А Рагнета?
Скірвоїлло простягнув свою довгу, як гілляка, руку й показав на північ:
—Далеко! Далеко!
— Саме й добре, що далеко! — зазначив Збишко.— Там навколо все спокійно, бо скільки було збройних людей по той бік границі, всі посходились до нас. Тепер німці не сподіваються там ніякого нападу, отже, ми вдаримо на них зненацька.
—Він правильно каже, — озвався Скірвоїлло. Мацько спитав:
— І ви думаєте, що можна буде й замок здобути? Скірвоїлло заперечливо похитав головою, а Збишко відповів:
—Замок міцний, так що його можна здобути хіба випадково. Але ми спустошимо край, попалимо міста й села, знищимо запаси продовольства, а найголовніше — наберемо полонених, серед яких можуть бути знатні люди, котрих хрестоносці охоче викуповують або обмінюють...