—Видно, війни вам там не бракувало.
—Все через Вітольда. Сидів князь у хрестоносців, і вони щороку чинили наскоки на Литву, під Вільну. Йшов з ними всілякий народ: німці, французи, англійці — найкращі в світі лучники, чехи, швейцарці й бургундці. Вирубували ліси, будували замки по дорозі і, зрештою, страшно Литву вогнем і мечем сплюндрували, так що люд, який ту землю заселяє, хотів її уже залишати й шукати іншої, хоч би й на краю світу, хоч би й серед дітей Беліала, аби тільки якнайдалі від німців.
Чутка була й тут, ніби всі литвини хотіли вийти з дітьми й жінками геть, та ми тому не вірили.
А я те сам бачив. Ого! Якби не Миколай з Москожова, не Ясько з Олесниці та, не буду хвалитись, коли б ї не ми, не було б уже Вільни.
— Знаємо. Замок відборонили.
А таки відборонили. Слухайте ж добре, що я вам скажу, бо чоловік я служилий і в війні дещо тямлю. Ще старі люди казали: «Заядла Литва»,— а воно й правда! Добре вони б'ються, та тільки не їм з рицарями в полі змагатися. Коли німецькі коні загрузнуть у багнах, або коли густий ліс — тоді інша річ.
Німці добрі рицарі! — загукали городяни.
Вони стіною один при одному стоять, так залізною бронею вкриті, що ледве очі псявірі крізь забрало видно. І йдуть вони лавою. Вдарить бувало, Литва та й розсиплеться, як пісок, а не розсиплеться, то німці її трупом положать і потопчуть. Та не самі між ними німці, бо скільки є народів на світі, всі у хрестоносців служать. І хоробрі вони! Інколи нахилиться наперед рицар, списа поперед себе наставить і сам один, не дожидаючи битви, нападає на ціле військо, як той яструб на зграю птахів.
Христе боже! — вигукнув Гамрот. — Хто ж із них найліпший?
— Як до чого. До самостріла найліпший англієць, він стрілою панцер навиліт прошиває, а голуба за сто кроків влучить. Чехи страшно сокирами рубають. До дворучного меча нема над німця. Швейцарець спритно залізним келепом шоломи товче, але найліпші з рицарів ті, котрі з французької землі походять. Він буде битись на коні й піший, а до того ж наговорить таких войовничих слів, що й не второпаєш, бо то така мова, наче олов'яними мисками торохтять, хоч люди вони й побожні. Докоряли вони нам через німців, нібито ми поган та сарацинів від хрещення боронимо, і зобов'язалися довести це на рицарському герці. І має такий суд божий відбутися між чотирма їхніми та чотирма нашими рицарями, а зустріч призначена при дворі Вацлава, короля римського і чеського.
При цьому землян і купців пойняла така цікавість, що вони аж повитягали шиї над кухлями в бік Мацька з Богданця і давай питати:
—А з наших хто буде? Кажіть швидше! Мацько підніс кухоль до губів, надпив і сказав:
Не бійтеся за них! Буде кастелян Добжинський Ян з Влощови, Миколай з Вашмунтова, Ясько із Злакова і Ярош з Чехова: всі рицарі на славу і хлопці гей які! Битися на списах, мечах чи сокирах — їм не новина. Буде людям на що подивитись і що послухати, бо, кажу ж, французові ногою на горло наступиш, а він і далі промовлятиме рицарські слова. Присягаюсь богом і святим хрестом, що вони програють, а наші поб'ють.
Буде слава, аби тільки господь допоміг, — сказав один шляхтич.
І святий Станіслав! — додав другий.
Потім звернувся до Мацька й почав розпитувати далі:
—Ну, розказуйте ж! Вихваляли ви німців та інших рицарів, що хоробрі та легко Литву розбили. А з вами хіба їм не важче було? Невже так само сміливо й на вас ішли? Як же бог милував? Вихваляйте наших!
Але Мацько з Богданця, видно, не був хвалько, бо відповів скромно:
— Котрі тільки-но з чужих країв прибули, ті сміливо на нас кидались, але спробувавши раз та другий, вже були не такі завзяті. Бо наш народ стійкий, і за ту стійкість нам часто дорікали: «Гордуєте смертю,— кажуть, — а сарацинам помагаєте, через те бог вас покарає!» А в нас завзяття ще більше росло, бо то ж неправда! Король з королевою Литву охрестили, і кожен там Ісуса Христа визнає, хоч не кожен уміє. Адже відомо, що й наш милостивий король, коли в кафедральному соборі в Плоцьку ідола на землю скинули, наказав йому недогарка поставити, так що ксьондзам довелося йому розтлумачити, що так робити негоже. А що ж посполитий чоловік? Не один так собі міркує: «Звелів князь охреститись — я охрестився, звелів Христу поклони бити — б'ю, але чого ж я маю старим поганським ідолам крихти сиру шкодувати чи печеної ріпи їм не кинути, або піни з пива не злити? Як не зроблю цього, то мої коні поздихають, корови запаршивіють, молоко кров'ю візьметься, або в жнива трапиться якась шкода». І багато з них так і роблять, через що їх і запідозрюють. Але вони роблять так через несвідомість та через те, що бояться ідолів. Було тим ідолам колись добре. Мали вони свої гаї, великі будівлі-нуми та коні для їзди, і десятину брали. А тепер гаї повирубувані, їсти нема чого, по містах дзвони дзвонять, отож уся та нечиста сила позашивалась у найгустіші бори та з нудьги там і виє. Піде литвин у ліс, а там у сосняку то один, то другий його за кожух сіпає і каже: «Дай!» Декотрі дають, але є й сміливі хлопи — нічого не дають і ще й ідолів тих хапають. Насипав один пряженого гороху в воловий міхур, то в нього одразу тринадцять чортів улізло. А він заткнув їх рябиновим кілочком та й приніс у Вільну на продаж францисканським ксьондзам, і вони охоче дали йому двадцять скойців, аби ворогів імені Христового знищити. Я сам бачив того міхура. Від нього тхнуло таким огидним смородом, що людям здалека крутило в носі — таке ото діється тій нечистій силі від свяченої води...