Тут великі бойові огирі ні до чого,— сказав досвідчений Мацько, згадуючи колишню свою службу у Вітольда,— бо великий одразу загрузне в трясовині, а тутешня шкапина пройде скрізь нарівні з людиною.
Але в полі,— озвався чех,— тутешні не встоять проти великих німецьких коней.
Звісно, що не встоять. Зате німець не втече від жмудина й не дожене його, бо їхні коні такі прудкі, як татарські, або й прудкіші.
А все-таки мені дивно. Я бачив бранців татар, котрих Зих припровадив до Згожелиць, ну — то ж дрібнота, такого всякий кінь понесе, а тут же люди рослі.
Люди тут і справді були здоровенні. При світлі вогнищ видно було з-під кожухів широкі груди і плечі. Всі, як один, вони були жилаві, але кощаві й високі, взагалі на зріст вони були вищі за всіх інших жителів литовських земель, бо жили на кращих і родючіших землях, в яких голод, що траплявся коли-не-коли в Литві, менше давався взнаки. Зате вони були ще дикіші за литвинів. У Вільні був великокнязівський двір, до Вільна сходилися священики із сходу й заходу, прибували посольства, наїжджали іноземні купці, через що жителі міста й околиць трохи освоювались з іноземними звичаями. А в цих краях іноземець з'являвся тільки в образі хрестоносця або мечоносця, які несли в глухі лісові сельбища вогонь, неволю і криваве хрещення. Тому все тут було грубіше, суворіше і ближче до стародавніх часів, все було вороже до всіляких нових порядків: і старі звичаї, і старі способи війни, і упертість в поганстві, бо поклонятися хресту навчав тут не провісник доброї новини з любов'ю апостола, а збройний німецький чернець з душею ката.
Скірвоїлло і значніші князі та бояри були вже християнами, бо наслідували приклад Ягелла й Вітольда. Інші, навіть найпростіші і найдикіші воїни, невиразно відчували, що давнім їх звичаям і давній вірі настає кінець. Вони готові були поклонитися хресту, аби тільки цей хрест підносила не німецька ненависна рука. «Ми просимо, щоб нас охрестили,— благали вони всіх князів і всі народи,— але пам'ятайте, що ми люди, а не звірі, яких можна дарувати, купувати і продавати». Тимчасом, поки стара віра згасала, як згасає вогнище, до якого не підкидають дров, а від нової серця одверталися тому, що німці впроваджували її силоміць, в душах жмудинів оселилася пустота, неспокій, жаль за минулим і глибокий смуток. Чех, який з дитинства зріднився з веселим солдатським гомоном, з піснями й гучною музикою, уперше в житті бачив такий тихий і похмурий табір. Лише де-не-де, коло віддалених від Скірвоїллового нума вогнищ, чути було звуки сопілки або пищалки, або слова тихої пісні, яку співав буртинікас. Воїни слухали з похиленими головами і втупленими в жар очима. Декотрі сиділи навпочіпки біля вогню, спершись на коліна ліктями й обхопивши долонями голови; в своїх шкурах вони були схожі на якихось лісових звірів. Але коли біля них проходили рицарі і вони підіймали голови, полум'я вогнищ освітлювало їх голубі очі й лагідні та зовсім, не хижі й не жорстокі обличчя, швидше схожі на смутні обличчя покривджених дітей. На скраїську табору на м'якому моху лежали поранені, яких пощастило винести з останньої битви. Ворожбити, так звані лабдариси і сейтони, бурмотіли над ними заклинання або лікували їхні рани, прикладаючи до них відоме тільки їм цілюще зілля, а вони тихо лежали, терпляче зносячи біль і страждання. З глибини лісу, від полян і лугів, чути було посвистування конюхів, часом зривався вітер, обгортаючи димом табір і сповнюючи шумом темний бір. Тимчасом вогнища почали... жевріти і згасати, запанувала ще глибша тиша, посилюючи враження, смутку й ніби пригнічення.
Збишко наказав бути напоготові людям, котрими командував і з якими легко міг розмовляти, бо серед них було трохи полочан, потім звернувся до свого зброєносця:
—Ну, ти вже достатньо надивився, а тепер час вертатися в намет.
— Справді, надивився,—відповів зброєносець,— та не дуже радує мене те, що бачив, бо одразу видно, що це побиті люди.
Двічі побиті: чотири дні тому під замком і позавчора коло переправи. А тепер Скірвоїлло хоче-йти туди третій раз, щоб зазнати третьої поразки.
Як же він не розуміє, що з таким військом проти німців він нічого не вдіє? Казав уже мені рицар Мацько, а тепер і сам я так думаю, що й у бою ці люди нічого не варті,