До нього вмить простяглися десятки рук, десятки списів пробили бік його коня, але шеренги тимчасом змішалися, і перш ніж вони змогли вишикуватись, один із жмудських бояр скочив наперед, за ним Збишко, потім чех, і страшне замішання стало щохвилини збільшуватись. Інші бояри також почали хапати тіла полеглих і кидати їх на вістря списів; з боків знову натиснули жмудини. Досі стрункі ряди захиталися, почали розпадатись, мов будинок, в якому тріскаються стіни, розкололися, як дерево від залізного клина, і, нарешті, розсипались.
За одну хвилину битва перетворилась на різню. Довгі німецькі списи й бердиші виявились в тисняві зовсім не придатними до бою. Натомість шаблі кіннотників скреготіли по черепах і карках. Коні напирали на людську масу, валячи на землю й топчучи нещасних кнехтів. Вершникам легко було рубати згори, і вони рубали без відпочинку. З обох боків дороги висипали нові й нові юрби диких воїнів у вовчих шкурах і з вовчою жадобою крові в грудях. Їх виття заглушало благальні голоси про пощаду й стогін конаючих. Переможені кидали зброю; декотрі силкувалися втекти до лісу; декотрі, удаючи, що вбиті, падали на землю; декотрі стояли, прямо з білими, як сніг, обличчями й заплющеними очима; інші молилися; один, видно, збожеволівши від страху, почав грати, на пищалці, причому усміхався й дивився на небо, поки жмудин не розтрощив йому кілком голови. Бір перестав шуміти, наче злякався смерті.
Нарешті гурт хрестоносців розтанув. Лише інколи в лісовій гущавині лунав відгомін короткої боротьби або жахливий крик розпачу. Тепер Збишко й Мацько, а за ними й інші, кинулись на кінноту.
Вона ще боронилася, ставши в коло, як завжди боронилися німці, коли супротивник оточував їх переважаючою силою. Кіннотники, сидячи на добрих конях, у міцніших, ніж у піхоти, панцерах, билися мужньо і з гідною подиву впертістю. Серед них не було жодного білого плаща. Це була переважно середня і дрібна прусська шляхта, яка зобов'язана була йти на війну з наказу Ордену. Більшість їхніх коней також була з броні, декотрі в залізних попонах і всі в залізних налобниках з сталевим рогом посередині. Командував ними високий, стрункий рицар в темноблакитному панцері і в такому ж шоломі з опущеним забралом.
З лісової гущавини на німців падала злива стріл, але вістря без шкоди одскакували від налобників, від панцерів та гартованих наплічників. Вал піших і кінних жмудинів оточував німців зблизька, але вони так запекло боронилися, рубаючи й колючи довгими мечами, що під кінськими копитами лежав вінок трупів. Перші ряди нападаючих хотіли трохи відступити, але, підперті ззаду, не могли цього зробити. Зчинилась тиснява й замішання. Очі засліплювало миготіння списів та блиск мечів. Коні почали вищати, кусатись і хвицатись. Над'їхали жмудські бояри, Збишко, чех і мазури. Під їхніми могутніми ударами «купа» почала хитатись і гойдатись, немов ліс під вітром, а вони, як ті лісоруби, що розчищають зарості, напружено й на велику силу посувалися вперед.
Мацько наказав зібрати на місці бою довгі німецькі бердиші й, озброївши ними з тридцять диких воїнів, почав протискатися з ними крізь юрбу до німців. Дійшовши до них, він крикнув: «Коней по ногах!» — і одразу виявився страшний наслідок. Німецькі рицарі не могли дістати мечами його людей, а тимчасом бердиші почали страшно калічити коням ноги. Блакитний рицар одразу збагнув, що надходить кінець битви і що залишається або пробитися крізь цю юрбу, яка заступає їм дорогу назад, або загинути.
Він вибрав перше, і з його наказу лава рицарів вмить обернулася в той бік, з якого прийшла. Жмудини одразу насіли на неї, але німці, закинувши щити за плечі і прорубуючись вперед та в боки, розірвали кільце й ураганом помчали на схід. Назустріч їм вискочив загін воїнів, який тільки що під'їхав до поля бою, але, зім'ятий кращою зброєю і кіньми, за одну хвилину виліг, мов нива під вихором. Дорога до замка була вільна, але порятунок — ще далекий і непевний, бо жмудські коні були прудкіші за німецькі. Блакитний рицар дуже добре це, розумів.
«Біда! — подумав він.— Не врятується з них ніхто, хіба що власною кров'ю куплю їм порятунок».
Подумавши так, він почав кричати до найближчих, щоб вони спинили коней, а сам, завернувши вбік і не бачачи— послухав його заклику хто чи ні, став лицем до супротивника.
Попереду мчав Збишко. Німець ударив його по козирку шолома, але не розтрощив його й не пошкодив обличчя. А Збишко, замість відповісти ударом на удар, схопив рицаря впоперек, зчепився з ним і, прагнучи неодмінно взяти його живцем, намагався витягнути з сідла..Але від надмірного напруження у нього лопнуло, стремено, і вони обидва впали на землю. Деякий час вони качались по землі, борючись руками й ногами, проте надзвичайно дужий Збишко незабаром подолав супротивника і, придавивши йому коліньми живота, тримав його під собою, як вовк собаку, який насмілився напасти на нього в гущавині.