І даремно тримав, бо німець зомлів. Тимчасом надбігли Мацько й чех. Побачивши їх, Збишко почав гукати:
— Сюди! В'яжіть його! Це якийсь значний рицар, до того ж пасований!
Чех зіскочив з коня, але, побачивши, що рицар нерухомий, не став його в'язати, а обеззброїв, одіп'яв наплічники, скинув паска з мізерикордією, поперерізував ремені, що підтримували шолом, і взявся до гайок, якими, було пригвинчено забрало.
Але, глянувши на обличчя рицаря, він схопився на ноги й вигукнув:
Пане! Пане! Подивіться-но!
Де Лорш! — крикнув Збишко.
А де Лорш лежав нерухомо, як труп, з блідим спітнілим обличчям і заплющеними очима.
Збишко наказав покласти його на один із здобутих у німців возів, навантажених новими колесами й осями для того загону, котрий ішов на допомогу замку. Сам він пересів на іншою коня, і вони разом з Мацьком вирушили далі в погоню за втікаючими німцями. Доганяти було не трудно, бо важкі німецькі коні бігли погано, а особливо по розм'яклій від весняних дощів дорозі. Сидячи на прудкій і легкій кобилі вбитого ленкавицького влодики, Мацько за кілька стадій випередив майже всіх жмудинів і незабаром догнав першого рейтара. За рицарським звичаєм він гукнув до нього, щоб той або віддався в неволю, або став з ним на герць, але рейтар, удаючи глухого, навіть покинув щита і, нахилившись, підганяв коня острогами. Тоді старий рицар завдав йому широкою сокирою страшного удару поміж лопатки і звалив з коня.
Він мстився втікаючим за колишній зрадливий пoстріл, а вони бігли поперед нього, немов череда оленів, з болісним страхом у серці, не маючи бажання ні битися, ні боронитись, а тільки прагнучи втекти від страшного воїна. Кілька німців звернуло в ліс, але один з них загруз коло струмка, і жмудини зв'язали його вірьовкою. За іншими переслідувачі кинулись у зарості, де враз почалися дикі лови з вереском, зойками та перегукуваннями. Вони лунали доти, доки всі не були переловлені. Потім старий рицар з Богданця, а за ним Збишко й чех повернулися на перше бойовисько, на якому лежали побиті кнехти-піхотинці. Трупи їх були вже обдерті до голого тіла, а деякі жахливо понівечені руками мстивих жмудинів. Перемога була значна, і народ у захваті радів. Після останньої поразки Скірвоїлла під самим Готтесвердером жмудські серця почала була огортати безнадія, тим більше, що обіцяна Вітольдом допомога не надходила так швидко, як вони сподівались; тепер надія їхня ожила і запал розгорявся знову, як розгоряється полум'я, коли на жар кинути нових дров.
І жмудинів, і німців полягло надто багато, щоб їх можна було поховати, тому Збишко наказав викопати списами ями лише для двох ленкавицьких влодик, які найбільше сприяли перемозі, і поховати їх під соснами, на корі яких він вирубав мечем хрести. Потім, наказавши чехові пильнувати пана де Лорша, який ніяк не приходив до пам'яті, він швидко повів людей тим самим шляхом до Скірвоїлла, щоб в разі потреби надати йому допомогу.
Після тривалого походу вони натрапили на пусте вже бойовисько, як і попереднє, завалене трупами жмудинів і німців. Збишко легко зрозумів, що грізний Скірвоїлло також здобув значну перемогу, бо коли б він був розбитий, то вони зустріли б німців по дорозі в замок. Але перемога ця, видно, коштувала багато крові, бо тіла вбитих ще густо лежали й за полем бою. Досвідчений Мацько зробив з цього висновок, що частина німців навіть спромоглася врятуватись.
Чи Скірвоїлло переслідував їх, чи ні, трудно було вгадати, бо сліди були невиразні й затоптані. Проте Мацько все-таки зробив висновок, що битва відбулася, мабуть, давніше, ніж у Збишка, бо трупи вже почорніли і здулися, а декотрі були погризені вовками, які при наближенні збройних людей утікали в лісову гущавину.
Зважаючи на це, Збишко вирішив не чекати на Скірвоїлла й повернутись на старе безпечне таборище. Прибувши пізно вночі, він знайшов уже там жмудського вождя, який прибув трохи раніше. Звичайно похмуре обличчя жмудина цього разу сяяло зловісною радістю. Він зараз же почав розпитувати про битву, а довідавшись про перемогу, сказав голосом, схожим на каркання ворона:
—Я радий за тебе й за себе. Підкріплення прийде не скоро, а коли надійде великий князь, то також буде радий, бо замок буде наш.