Вони подали один одному руки й сіли до вечері, яку чех наказав приготувати ще раніш. Під час вечері де Лорш з неменшим здивуванням дізнався, що Збишко, незважаючи на лист, не розшукав Данусі і що комтури не визнали чинності охоронної грамоти, посилаючись на воєнний час.
—Тепер я розумію, чого ти тут,— сказав де Лорш Збишкові,— і дякую богові, що він зробив мене твоїм бранцем. Орденські рицарі віддадуть за мене кого ти схочеш, інакше на Заході зчинився б великий галас, бо я походжу із знатного роду...
Він раптом ударив себе рукою по мисюрці вигукнув:
—Присягаюсь всіма реліквіями Аквізграна! Адже на чолі підкріплень, що йшли до Готтесвердера, були Арнольд фон Баден і старий Зігфрід де Леве. Ми, знаємо це з листів, які надійшли до замка. Невже їх не взяли в полон?
— Ні! — вигукнув. Збишко, схоплюючись з місця.— Не взяли нікого з значніших! Але, боже мій! Ти повідомляєш мені важливу новину! Боже мій! Є ще інші бранці, від яких я довідаюсь, поки їх не повішали, чи не було коло Зігфріда якої-небудь жінки.
І Збишко гукнув до слуг, щоб вони світили йому скалками, й побіг у той бік, де Скірвоїлло захопив полонених. Де Лорш, Мацько і чех побігли за ним.
—Слухай! — сказав йому по дорозі гельдернець.— Випустиш мене на слово честі, і я сам шукатиму її по всій Пруссії, а як знайду, то повернуся до тебе, і тоді ти виміняєш її на мене.
—Якщо вона жива! Якщо жива! — відповів Збишко. Тимчасом вони добігли до Скірвоїллових бранців.
Одні з них лежали навзнак, другі стояли коло стовбурів дерев, міцно прив'язані до них ликом. Полум'я скалок яскраво освітлювало голову Збишка, і очі всіх нещасних звернулися до нього.
Раптом відкілясь залупав виразний розпачливий голос:
—Пане мій і оборонцю, рятуй мене!
Збишко вихопив з рук слуги кілька палаючих скалок, підбіг з ними до дерева, від якого лунав голос, і, піднявши вогонь угору, вигукнув:
Сандерус!
Сандерус! — здивовано повторив чех.
А він, не мігши ворухнути зв'язаними руками, витягнув шию і знову вигукнув:
—Змилуйтеся!.. Я знаю, де Юрандова дочка!.. Рятуйте мене!
Слуги зараз же розв'язали Сандеруса, але тіло його настільки отерпло, що він упав на землю, а коли його підвели, кілька разів умлівав, бо був дуже змучений. З наказу Збишка його повели до вогнища, нагодували й напоїли, натерли салом і вкрили теплими шкурами, але все марно. Сандерус ніяк не міг прийти до пам'яті, а далі так міцно заснув, що чех насилу розбудив його аж другого дня опівдні.
Збишко, якого пекла нетерплячка, зараз же прийшов до нього. Проте спочатку не міг нічого дізнатися: чи то від пережитого страху, чи від полегкості, яка завжди поймає слабодухих після того, як минає небезпека,— Сандерус так розплакався, що марно силкувався відповісти на запитання Збишка. Ридання стискали йому горло, губи тряслися, а з очей лилися такі рясні сльози, ніби з ними мало витекти і його життя.
Нарешті він вгамувався і, підживившись кобилячим молоком, що його Литва навчилась споживати у татар, він почав скаржитись на «синів Беліала», які майже до смерті побили його списами, одібрали у нього коня, котрим він возив надзвичайно помічні й коштовні реліквії, і коли, нарешті, прив'язали його до дерева ликом, мурахи так покусали ноги й усе тіло, що він напевне вмре як не сьогодні, то завтра.
Збишко кінець кінцем розсердився і, схопившись, сказав:
Відповідай, волоцюго, про що питаю, бо тебе спіткає щось гірше!
Недалеко відціля є мурашник червоних мурахів,— озвався чех.— Накажіть, пане, покласти його туди, і він одразу заговорить.
Хоч Глава сказав це жартома і навіть усміхався, бо в душі доброзичливо ставився до Саидеруса, але той одразу злякався й почав благати:
Змилуйтеся! Змилуйтеся! Дайте мені ще того поганського напою, і я розкажу все, що бачив і чого не бачив!
Якщо збрешеш хоч слово, я заб'ю тобі клина між зуби! — пообіцяв чех.
Проте він знову підніс йому до губів бурдюк з кумисом. Сандерус жадібно припав до нього, немов дитина до материної груді, й почав ковтати, то заплющуючи, то розплющуючи очі. Аж як висмоктав кварт зо дві або й більше, поклав собі на коліна бурдюк і сказав, немов скоряючись необхідності:
—Погань!..
Потім звернувся до Збишка: — А тепер питай, рятівниче!
— Чи була моя дружина в тому загоні, з яким ти йшов?
511
На обличчі Сандеруса позначилось здивування. Правда, він чув, що Дануся була жінкою Збишка, але тому що вінчання було таємне і тому що її одразу після цього викрали, він завжди думав про неї лише як про дочку Юранда.