— Не може бути, щоб у лісі не здибали місцевих жителів або втікачів-хлопів з жінками. Візьмете будьяку з них, а вже кожна буде лучча за ту. А поки не знайдете, зуміє доглянути й пан Збишко.
Сьогодні ти міркуєш краще, ніж звичайно. І це правда. Коли Дануся весь час бачитиме Збишка біля себе, то, може, швидше опам'ятається. Він потрапить бути для неї батьком і матір'ю. Гаразд. А коли ти вирушиш?
Не Ждатиму світанку, але трохи полежу: зараз ще нема й півночі.
Як я казав, Віз уже сяє, але Квочка ще не сходила.
Хвалити бога, що ми таки дещо врадили, бо мені було дуже сумно.
Сказавши це, чех простягнувся коло пригасаючого вогнища, вкрився кудлатою шкурою і в ту ж мить заснув. Проте він прокинувся ще далеко до світанку, виліз з-під Шкури, глянув на Зірки і, потягнувшись, збудив Мацька.
Мені час збиратися,—сказав він.. :
Куди? — спитав спросоння Мацько, протираючи кулаками очі.
До Спихова.
— Ага, так! Хто це тут так хропе кбло мене? Мерця розбудив би.
—Рицар Арнольд. Підкину гілля в багаття і піду до слуг.
Він пішов, але незабаром повернувся квапливим кроком і ще здалека тихенько загукав:
—Пане, є новина — і погана!
— Що сталося? — схоплюючись на ноги, вигукнув Мацько.
—Служка втекла. Взяли її слуги між коні та розв'язали їй ноги, щоб їх грім побив! А як поснули, вона, мов вуж, виповзла і втекла. Підіть подивіться, пане.
Занепокоєний Мацько квапливо пішов з Главою до коней, але застали вони коло них тільки одного слугу: всі інші розбіглися шукати втікачку. Та марно було шукати її в темряві й гущавині, і вони незабаром повернулися з похнюпленими головами. Мацько мовчки надавав їм стусанів і повернувся до багаття, бо робити було більше нічого.
Незабаром прийшов Збишко, який вартував коло хати й не спав, а почувши кроки, захотів узнати, в чому річ. Мацько розказав йому, що вони вирішили разом з чехом, а потім повідомив про втечу орденської служки.
—Та це не велика біда,— закінчив Мацько,— бо вона або здохне в лісі з голоду, або її знайдуть хлопи та дадуть лупня, якщо раніш не знайдуть її вовки. Жаль тільки, що її не буде покарано в Спихові.
Збишко також пожалів, що її не буде покарано, але повідомлення сприйняв спокійно. Він не заперечував і проти від'їзду чеха з Зігфрідом, бо все, що не стосувалося безпосередньо Данусі, було йому байдуже. Тепер він теж почав говорити про неї:
—Візьму її завтра поперед себе на коня, і так поїдемо,— сказав він.
—Як вона там? Спить? — запитав Мацько. Часом трохи квилить, але не знаю, чи крізь сон,
чи наяву, а заходити в хату не хочу, щоб не злякати.
Дальшу розмову їм перебив чех: побачивши Збишка, він вигукнув:
—О, то й ваша милость на ногах? Ну, мені час! Коні готові, і старий чорт прив'язаний до сідла. Незабаром світанок, бо ночі тепер короткі. Зоставайтеся з богом, ваша милость!
—Їдь з богом і будь здоров!
Але Глава одвів ще Мацька вбік і сказав...
—Хотів би вас дуже просити... Коли б що-небудь сталося... знаєте, пане.... якесь нещастя абощо... то щоб негайно послали гінця до Спихова. А коли ми вже виїдемо, то нехай наздоганяє нас!
Добре,— сказав Мацько.— Я також забув тобі сказати, щоб ти віз Ягенку до Плоцька, розумієш! Підеш там до епіскопа І скажеш йому, хто вона, скажеш, що вона абатова хрещениця, для якої у епіскопа є заповіт, а далі проси про опікунство, бо про це також записано в заповіті.
А якщо єпіскоп скаже нам залишитися в Плоцьку?
Слухай його і зроби так, як він порадить.
Так і буде, пане. З богом!
З богом.
Довідавшись на другий день про втечу орденської служки, рицар Арнольд нишком усміхнувся, але сказав так, як і Мацько: що її або з'їдять вовки, або вб'ють литвини. Це було дуже ймовірно, бо місцева людність литовського походження ненавиділа Орден і все, з ним зв'язане. Частина хлопів утекла до Скірвоїлла, а інші збунтувалися і, подекуди повбивавши німців, поховалися разом з родинами та пожитками в недоступних лісових нетрях. Служку шукали другого дня, але не дуже старанно і не знайшли, бо Мацько і Збишко думали про інше й не приділили пошукам достатньої уваги. Їм треба було якнайшвидше їхати в Мазовію, і вони хотіли вирушити, як тільки зійде сонце, але Дануся перед ранком міцно заснула, і Збишко не дозволив її будити. Він чув, як вона «квилила» вночі і знав, що не спала, тому тепер покладав на її сон великі надії. Двічі закрадався він до хати і двічі бачив при ранковому світлі її заплющені очі, розкриті губи й яскравий рум'янець на щоках, який буває у міцно сплячих дітей, його серце мліло від ніжності, і він стиха говорив: «Пошли тобі господи відпочинок і здоров'я, квітонько моя люба! Скінчилася твоя недоля, скінчилися сльози, і дасть господь милосердний, що твоє щастя плинутиме безконечно, як вода в річці», його щира й добра душа линула до бога, і він питав сам себе: чим би йому віддячити, чим відплатити, що б якому костьолові пожертвувати з достатку — зерном, худобою, воском чи іншими милими всемогутності божій речами? Він готовий був навіть зараз дати обітницю й докладно перелічити, що саме дарує, але вирішив заждати, бо не знав, у якому стані Дануська прокинеться і чи прийде до пам'яті; він не був упевнений, чи буде за що дякувати.