— Можливо, і я відпустив би вас на слово, якби ви
не допомагали поганським собакам проти нас.
—Це неправда,—відказав Мацько..
І знову почалась така гостра суперечка, як учора з Арнольдом. Проте сьогодні старому рицареві було трудніше, бо Вольфганг і справді був розумніший за свого старшого брата. В усякому разі від цієї суперечки була хоч та користь, що й менший довідався про всі щитнииські злочини, ламання присяги та зради, а заразом; і про долю нещасної Данусі. Вольфганг нічого не міг заперечити проти всіх цих підлот, які йому кидав в обличчя Мацько, і мусив визнати, що помста була справедлива і що польські рицарі мали право діяти так, як діяли. Нарешті він сказав:
— Клянусь благословенними кістками святого Ліберія! Не мені жаліти Данфельда. Казали про нього, ніби він займався чорною магією, але міць і справедливість божа дужчі за чорну магію! Щодо Зігфріда, то не знаю, чи й він служив дияволові, але за ним не поженуся, по-перше, тому, що у мене нема кінноти, а подруге, коли він, як кажете, замучив цю дівчину, то бодай він ніколи не вирвався з пекла! Вольфганг перехрестився й додав:
—Господи, поможи мені й під час смерті!
— А як же буде з цією нещасною мученицею? — запитав Мацько.— Невже не дозволите її одвезти додому? Невже вона має конати в ваших підземеллях? Згадайте про гнів божий!..
Мені нема ніякого діла до жінки,— різко відповів Вольфганг,—Нехай один з вас одвезе її до батька, аби тільки потім з'явився; але другого не пущу.
А коли б я поклявся честю і списом святого Георгія?
Вольфганг завагався, бо це була страшна клятва, але в цей час Арнольд запитав утретє:
—Що він каже?
І довідавшись, про що йдеться, став запально й грубо заперечувати проти звільнення обох на слово. У нього були для цього свої міркування: вїн був переможений у великій битві з Скірвоїллом, а в поєдинку — й оцими двома польськими рицарями. Як солдат, він також знав, що братова піхота тепер мусить повернутись до Мальборга, бо йти на Готтесвердер після загибелі попередніх загонів було однаково, що йти на знищення. До того ж, він знав, що йому доведеться відповідати перед магістром і маршалком, і розумів, що менше зазнає сорому, коли покаже хоч одного значного бранця. Один рицар, якого можна показати живим, важить більше, ніж оповідання про те, що два таких взято в неволю.
Прислухавшись до хрипливого крику і прокльонів Арнольда, Мацько одразу зрозумів: треба брати, що дають, бо більше він нічого не доб'ється, і сказав Вольфгангові:
—Прошу вас, пане, ще про одне: мій небіж, напевне, сам зрозуміє, що йому доведеться залишитися з дружиною, а мені з вами. Але про всяк випадок дозвольте повідомити його, що про це нема чого сперечатись, бо така ваша воля.
Гаразд,— мені однаково,— відповів Вольфганг.— Але давайте поговоримо про викуп, що його ваш небіж має привезти за себе й за вас, бо від цього залежить усе.
Про викуп? — запитав Мацько, який волів би відкласти цю розмову надалі.—Хіба у нас мало часу попереду? Коли маєш діло з пасованим рицарем, то слово його важить стільки, скільки й готівка, а щодо ціни можна здатися на совість. Приміром, ми під Готтесвердером взяли в неволю значного вашого рицаря, одного такого пана де Лорша, і небіж мій (він його захопив) пустив його на слово, зовсім не умовляючись про ціпу.
Ви взяли пана де Лорша? — швидко запитав Вольфганг.— Я його знаю. То знатний рицар. Але чому ж ми не зустріли його по дорозі?
Бо він, мабуть, поїхав не в цей бік, а до Готтесвердера або до Рагнети,—відказав Мацько..
То багатий і знатного роду рицар,— повторив Вольфганг.— Ви добре на ньому заробите! Добре також, що про нього згадали, тепер я й вас за дещицю не пущу.
Мацько прикусив вуса, але гордо підвів голову і сказав:
—Ми й без цього знаємо, скільки варті.
—Тим краще,— сказав молодший фон Баден. Але одразу ж після цього додав:
—Тим краще — не для нас, звичайно, бо ми смиренні ченці, які дали обітницю бідності, а для Ордену, котрий вживе ваші гроші на славу божу.
Мацько нічого на це не відповів, тільки подивився на Вольфганга так, ніби хотів сказати: «Розкажи це кому-небудь іншому», і вони стали торгуватися. Для старого рицаря це була тяжка і неприємна річ, бо, з одного боку, його дуже дратувала кожна втрата, а з другого, він розумів, що йому не личить дешево цінити себе і Збишка. Він звивався, як вуж, тим більше, що Вольфганг, спочатку такий чемний, далі виявився надзвичайно зажерливим і твердим, як кремінь. Мацька втішала тільки одна думка, що за все це заплатить де Лорш, проте шкодував за втраченим зиском, бо вже не сподівався на викуп від Зігфріда, вважаючи, що Юранд, та й сам Збишко, ні за які гроші не випустять його живим.