А Глава хотів неодмінно приїхати в Спихов поперед панів, щоб врятувати від сорому свою кохану панянку. Бувши простим дрібним шляхтичем, не позбавленим однак рицарських почуттів і кмітливості, він прекрасно розумів, що Ягенці залишатися в Спихові разом з Данусею було б ганебно. «Можна буде сказати єпіскопові в Плоцьку, — думав чех, — що старому панові з Богданця, як опікунові, довелося взяти її з собою, а потім розійдеться чутка, що вона під опікою єпіскопа і що, крім Згожелиць, до неї переходить ще й абатова дідизна, тоді навіть воєводський син буде для неї не велика цяця». Думка ця полегшувала йому тягар подорожі, бо чех все-таки усвідомлював, що та щаслива новина, яку він везе до Спихова, принесе панянці нещастя.
Часто поставала також перед його очима рум'яна, як яблучко, Сецехівна. І так йому хотілось якнайшвидше опинитися в Спихові, що він весь час підганяв коня острогами й поспішав, наскільки дозволяла дорога.
Вони їхали плутаними дорогами, а часто й навмання через бір. Чех знав тільки, що, їдучи весь час на південний захід, можна дістатися до Мазовії, а там уже все буде гаразд. Вдень прямував по сонцю, а коли подорож затягалася до ночі,— по зірках. Здавалося, що пущі нема ні кіпця пі краю. Так минали в лісових сутінках дні й ночі. Глава не раз думав, що молодий рицар не довезе живою своєї дружини крізь це жахливе безлюддя, де нізвідки було сподіватись допомоги, ніде було дістати їжі, де ночами треба було стерегти коні від вовків та ведмедів, а вдень звертати з дороги чередам зубрів і турів, де страшні дикі кабани гострили криві ікла об соснове коріння і де часто, не діставши стрілою або не заколовши списом оленяти або дикого поросяти, цілі дні можна було залишатися голодним.
«Як же його їхати,— думав Глава,— з такою недомученою дівкою, якій лишилося три чисниці до смерті?!»
Їм раз по раз доводилось об'їжджати широкі трясовини та глибокі яри, на дні яких шуміли збурені весняними дощами потоки. Не бракувало в пущі й озер, в яких вони бачили на заході сонця цілі стада лосів та оленів, що купалися в рожевій дзеркальній воді. Часом вони помічали дим, який свідчив про присутність людей. Кілька разів Глава наближався до таких лісових сельбищ, але назустріч йому юрбою виходили такі дикі люди в шкурах на голому тілі, озброєні келепами та луками, і так зловісно дивилися з-під збитих в ковтун чуприн, що треба було користатися з першого замішання, яке на них справляв вигляд рицаря, і якнайшвидше їхати далі.
Проте за чехом двічі свистали, стріли й лунали вйгуки: «Вокілі!» (німці), але він вважав за краще втекти, ніж доводити, хто він такий. Нарешті йому здалося, що, може, він уже й переїхав границю, та про це не було кого спитати. І тільки від поселенців, які говорили польською мовою, довідався, що вже знаходиться на мазовецькій землі.
Тут уже було легше, хоч уся східна Мазовія і являла собою суцільну пущу. Не скінчилося й безлюддя, але там, де траплялася оселя, її мешканці вже не були такими відлюдними, може, через те, що не знали німців, а може, й тому, що чех озивався до них зрозумілою їм мовою. Ці люди тільки набридали своєю незмірною цікавістю. Вони обступали подорожніх цілими юрбами й засипали їх запитаннями, а довідавшись, що вони везуть полоненого хрестоносця, казали:
— Подаруйте його нам, пане, а ми вже йому дамо духу!
І просили так настирливо, що чех не раз аж сердився і мусив їм пояснювати, що бранець належить князеві. Далі, в краю вже залюдненому, з шляхтою і влодиками, також було не легше. Там проти хрестоносців вирувала ненависть, бо всі ще добре пам'ятали, яку вони вчинили князеві кривду, коли в мирний час підступом схопили його під Злоториєю і тримали; як бранця. Тут, правда, вже не збиралися «дати духу» Зігфрідові, але той чи інший завзятий шляхтич казав: «Розв'яжіть його, я дам йому зброю і за цариною викличу його на смерть». Таким чех мусив терпляче роз'яснювати, що право на помсту в першу чергу належить спиховському панові і що не можна його цієї помсти позбавляти.