Але в залюднених краях подорожувати вже було легше, тут були сякі-такі дороги і коней скрізь годували вівсом або ячменем. І тут чех їхав, не затримуючись ніде, і за десять днів до свята божого тіла прибув у Спихов.
Приїхав він увечері, як і тоді, коли Мацько прислав його із Щитна із звісткою про свій від'їзд на Жмудь, і так само, як і тоді, побачивши його в вікно, вибігла Ягенка, а він упав їй до ніг і деякий час не міг вимовити й слова. Але вона підняла його і зараз же повела нагору в свою кімнату, щоб не розпитувати при людях.
—Ну, які новини? — поцікавилась вона, тремтячи від нетерпіння і ледве дихаючи,— живі, здорові?
Живі, здорові!
А вона знайшлася?
Є. Ми відбили її.
Слава Ісусу Христу!
Незважаючи на ці слова, обличчя її ніби застигло — всі її надії розсипались на порох.
Проте Ягенка не втратила сили й не знепритомніла, а скоро опанувала себе і знов почала питати:
Коли вони будуть тут?
За кілька днів! Важко добиратися з хворою.
А вона хвора?
Скатована. Розуму від мук позбулась.
Господи милосердний!
Вони на деякий час замовкли, тільки трохи поблідлі губи Ягенки ворушилися, немов шепотіли молитву.
—Вона не опам'яталась і при Збишкові? — спитала знову.
— Може, й опам'яталась, але я не знаю, бо одразу виїхав, щоб повідомити вам, пані, цю новину, перш ніж вони приїдуть.
—Бог тобі віддячить. Розказуй, як воно було!
Чех коротко розказав, як одбили Данусю і взяли велетня Арнольда разом з Зігфрідом. Повідомив також, що привіз Зігфріда з собою, бо молодий рицар віддав його Юрандові в подарунок для помсти.
—Тепер мені треба піти до Юранда! — сказала Ягенка, коли чех скінчив розказувати.
І вона вийшла. Але Глава недовго залишався сам, бо з ванькира до нього вибігла Сецехівна. А він, чи то через те, що дуже змучений був дорогою, чи тому, що знудьгувався за нею, побачивши її, за все забувся,— просто схопив її впоперек і почав цілувати в очі, в лиця, в губи, ніби давно вже сказав їй усе те, що перед таким вчинком належить казати дівчатам.
А може, він в думці і сказав.їй усе це під час подорожі, бо цілував і цілував без кінця і з такою силою пригортав до себе, що їй аж дух забило; вона не боронилася — спочатку від несподіванки, а потім від такої великої млості, що була б осунулась на землю, коли б її тримали не такі міцні руки. На щастя, це тривало не дуже довго, бо на сходах загупали кроки і в кімнату незабаром увійшов отець Калеб.
Вони одскочили одне від одного, а ксьондз Калеб став засипати Главу запитаннями, на які той, ще важко дихаючи, насилу міг відповідати. Ксьондз Калеб подумав, що це від перевтоми в дорозі. Почувши підтвердження новини, що Дануся знайдена й відбита, а її кат привезений до Спихова, він упав навколішки і став молитися. За цей час кров у жилах Глави трохи заспокоїлась, і коли ксьондз устав, він уже міг спокійно повторити, яким чином знайшли й одбили Данусю.
Не для того бог її врятував,— сказав ксьондз,— вислухавши все,— аби залишити її розум в темноті й у владі нечистої сили! Юранд покладе на неї свої святі руки і одною молитвою поверне їй розум і здоров'я.
Рицар Юранд? — здивовано запитав чех.— Він має таку силу? Невже він за життя став святим?
Для бога він уже за життя святий, а як умре, то люди матимуть на небі ще одного заступника-мученика.
Ви сказали, преподобний отче, що він покладе руки на, голову дочки. Невже в нього відросла права рука? Бо я знаю, що ви благали про це господа бога.
Я сказав «руки», як це говориться звичайно,— відповів ксьондз,— але з ласки божої вистачить і одної.
—Звісно,—відказав Глава.
Але в голосі його вчувалося якесь розчарування, бо він сподівався побачити справжнє чудо. Після цього увійшла Ягенка і сказала:
Я повідомила його про новину обережно, щоб нагла радість не вбила його, а він одразу впав крижем і почав молитися.
Він і так цілими ночами лежить крижем, а тепер, мабуть, і до ранку не встане,— сказав ксьондз Калеб.
Так воно й сталося. До Юранда в кімнату заглядали кілька разів, і щоразу бачили його лежачого, хоч він не спав, а до самозабуття молився.
Аж вранці, вже геть після утрені, коли Ягенка знов заглянула до нього, він дав знак, щоб привели Главу і бранця. Зігфріда із зв'язаними навхрест на грудях руками вивели з підземелля, і всі разом з Толімою пішли до Юранда.
Спочатку чех не міг як слід побачити Юранда, бо день був хмурний, грозові хмари облягли все небо, тому затягнуті міхуром вікна пропускали мало світла. Але, призвичаївшись до сутінків, чех насилу впізнав його, так той схуд і змарнів. Велетень-чоловік перетворився на велетня-кістяка. Обличчя його було таке бліде, що майже не відрізнялося від молочнобілого волосся й бороди, а коли він схилився на поручень крісла й заплющив повіки, то видався Главі мерцем.