Він обернувся — й побачив смерть. Це був білий кістяк, який сидів на кінському кістяку і, їдучи поруч з ним, торохтів кістками.
— Це ти? — спитав хрестоносець.
—Я. Іди, іди!
В ту ж мить старий хрестоносець побачив, що з другого боку його також супроводить супутник: стремено в стремено поруч з ним їхало щось схоже постаттю на людину, але з нелюдським обличчям, з звіриною головою, з стоячими вухами, обросле чорною шерстю.
—Хто ти? — вигукнув Зігфрід.
Замість відповіді страшний супутник вишкірив зуби і глухо загарчав.
Зігфрід заплющив очі, але зараз же почув гучніше торохтіння кісток і голос над самим вухом;
—Пора! Пора! Поспішай! Іди!
І він відповів:
— Іду!..
Але голос його був якийсь чужий, ніби за нього відповів хтось інший.
Потім, ніби гнаний якоюсь непоборною внутрішньою силою, він зліз з коня, зняв з нього високе рицарське сідло й вуздечку, його супутники, також позлазивши з коней, не відходили від нього ні на мить і повели його з середини дороги на узлісся. Там чорний упир пригнув йому гілляку й поміг прив'язати до неї ремінний повід вуздечки.
—Поспішай! — шепнула смерть.
—Поспішай! — зашуміли якісь голоси в верховітті дерев.
Зігфрід, ніби уві сні, просилив другий кінець повода крізь пряжку, зробив зашморг і, ставши на сідло, накинув його на шию.
—Одіпхни сідло!.. Ну от! А-а!
Відкинене ногою сідло відкотилося на кілька кроків, і тіло нещасного хрестоносця важко повисло на гілляці.
На одну мить йому здалося, що він чує якесь хрипливе, приглушене ричання і що отой гидкий упир кинувся на нього, розгойдав його тіло й почав рвати зубами груди, щоб вгризтися в серце. А потім його згасаючі очі побачили щось інше: ніби смерть розпливлася в якусь білу хмару, яка звільна насувалася на нього, обняла, обгорнула, обкружила й нарешті закрила все жахливою непроникною запоною.
І в ту ж хвилину з нестримною шаленістю забушувала буря. Грім з таким страшним грюкотом ударив в середину дороги, ніби земля захиталася в самих своїх підвалинах. Весь бір нахилився під вітром. Шум, свист, виття, скрипіння стовбурів сповнили лісові хащі. Гнані вітром хвилі дощу закривали світ — і тільки в кривавому світлі блискавиць можна було побачити, як над дорогою дико гойдається труп Зігфріда.
Другого дня тією самою дорогою йшов досить великий загін. Попереду їхала Ягенка з Сецехівною і чехом, а за ними йшли вози в супроводі чотирьох озброєних, самострілами й мечами слуг. Кожен візничий також мав при собі рогатину й сокиру, крім окутих вил та іншої необхідної в дорозі зброї. Все це потрібне було як для оборони від диких звірів, так і від розбійницьких зграй, які завжди нишпорили на орденській границі і на яких Ягелло гірко скаржився магістрові в листах і особисто, під час побачень в Рацьонжі.
Але з хоробрими та добре озброєними слугами їх можна було й не боятися, тому загін ішов упевнено й безбоязно. Після вчорашньої бурі настав прекрасний день — тихий, погожий і такий ясний, що там, де не було тіні, подорожани мружили від блиску очі. На деревах не ворушився жодний листок, і на кожному висіли великі краплі дощу й веселкою мінилися на сонці. Серед соснової глиці блищали ніби великі діаманти. Злива створили на дорозі невеличкі струмки, які з веселим дзюрчанням спливали в нижчі місця й утворювали в заглибинах маленькі озерця. Все навколо було зарошене, мокре, все усміхалося в ранковому світлі. Такими ранками весело й людині, на серці, тому слуги стиха поспівували, дивуючись, чому мовчать передні вершники.
А вони мовчали тому, що Ягенку спіткало тяжке горе. В житті її щось скінчилося, щось зламалося, і дівчина, хоч і не дуже схильна до роздумів і не могла ще ясно визначити, що з нею діється, відчувала однак, що все те, чим вона досі жила, ошукало її й пішло на марне, що всі її надії розвіялись, як вранішній туман над полями, що всього треба було позбутися, всього зректися, про все забути і починати жити наново. Вона думала, що коли це життя й не буде зовсім поганим, то однак буде смутним, в усякому разі ніколи не буде таким, яким могло б бути.
Безмірний жаль за цим втраченим минулим стискав їй серце, і на очі їй хвилями набігали сльози. Але Ягенка не хотіла плакати, бо крім тягаря, що ліг їй на душу, вона ще відчувала й сором.
Краще б їй було ніколи не виїжджати із Згожелиць, ніж отак вертатися із Спихова. Адже вона приїхала сюди не тільки тому, що не відала, що їй робити по смерті абата, і не тільки тому, аби позбавити Чтана й Вілька приводу для нападу на Згожелиці,— цього вона не заперечувала. Ні! Знав про це й Мацько, а незабаром неминуче довідається і Збишко. На цю думку щоки їй запалали й гіркота залила серце. «Не була я достатньо гордою,— думала дівчина,— то тепер маю, чого хотіла». І до тривоги, до непевності в завтрашньому дні, до тяжкої журби та безмежного жалю долучилося ще почуття приниження.