Выбрать главу

Юранда при цьому не було, бо з ним діялися дивні речі. Коли він повернувся додому, йому відразу одібрало ноги, а коли його поклали в постіль, уже не міг ворухнутись і не розумів, що з ним діється. Марно ксьондз Калеб говорив до нього, марно питав, що з ним таке; Юранд нічого не чув, нічого не розумів, тільки, лежачи навзнак, зводив повіки порожніх очей і щасливо усміхався, а часом ворушив губами, немов розмовляв з кимось. Ксьондз і Толіма розуміли, що він розмовляє з визволеною дочкою і до неї усміхається. Вони також розуміли, що старий рицар конає і душа його споглядає своє вічне блаженство. Але в цьому вони помилились: непритомний і глухий до всього, Юранд усміхався так ще багато тижнів, і Збишко, виїхавши, нарешті, з викупом до Мацька, залишив його ще живим.

Після похорону Данусі Збишко не зліг від хвороби, але жив немов закам'янілий. Спочатку, в перші дні, він сяк-так переносив своє горе: ходив, розмовляв про свою вмерлу дружину, відвідував Юранда і сидів коло нього. Розповідав також ксьондзові про Мацькову неволю, і вони вирішили послати в Пруссію і в Мальборг Толіму, щоб він довідався, де знаходиться Мацько та щоб викупив його, заплативши заразом і за Збишка стільки гривень, за скільки сторгується з Арнольдом фон Баденом і його братом. В спиховських підземеллях не бракувало срібла, яке Юранд свого часу зібрав або з хазяйства, або здобув на війні. Ксьондз вважав, що хрестоносці, як тільки одержать гроші, не наполягатимуть, щоб молодий рицар з'являвся особисто.

Їдь до Плоцька,— сказав Толімі ксьондз,— і візьми у тамтешнього князя охоронну грамоту. Інакше перший-ліпший комтур пограбує тебе та ще й ув'язнить.

Ого, я їх знаю,— відповів старий Толіма.— Вони вміють грабувати й тих, котрі приїжджають з охоронними грамотами.

І він поїхав. Але незабаром ксьондз Калеб пошкодував, що не випровадив у цю подорож самого Збишка. Правда, він побоювався, що пригнічений тяжкою втратою молодий рицар не зможе як слід впоратися з цією справою або в ненависті проти хрестоносців наразиться на небезпеку; Калеб також розумів, що під свіжим враженням гнітючого горя та після виснажливої подорожі від Готтесвердера до Спихова Збишкові трудно буде залишити дорогу труну. І все-таки він шкодував, що зважив на все це, бо Збишкові що не день, то ставало тяжче. До самої смерті Данусі Збишко жив страшним зусиллям волі, найвищим напруженням усіх сил: їздив на край світу, бився, відбивав свою дружину, продерся крізь дику пущу, і раптом усе це скінчилося, немов хто мечем відтяв, а лишилася тільки свідомість, що все це пішло на марне, що всі зусилля були даремні, і хоч вони скінчились, але з ними разом минулася частина життя, вмерла надія, пропало добро, згинуло кохання і не зосталося нічого. Кожен живе завтрашнім днем, кожен щось намічає й будує плани на майбутнє, а Збишкові завтрашній день став байдужим, щождо майбутнього, то у нього було таке почуття, яке було у Ягенки, коли вона виїжджала із Спихова і сказала: «Моє щастя вже позаду, а не попереду». Але до всього того це почуття безпорадності, порожнечі й горя зростало в його душі на грунті незмірного страждання й щораз більшого жалю за Данусею. Цей жаль проймав його й опановував все більше, так що кінець кінцем у серці Збишка не залишилось місця ні для чого іншого. Він тільки про нього й думав, тільки ним єдиним і жив, байдужий до всього іншого, немов перебував у якомусь півсні, не розуміючи, що діється круг нього. Всі сили Збиткової душі й тіла, весь колишній запал і рішучість зникли, його опанувала нехіть до всього. В його погляді і рухах з'явилася млявість старика. Цілі дні й ночі просиджував він коло Данусиної труни або в полудневі години грівся на призьбі проти сонця. Часом він поринав у таку глибоку задуму, що не відповідав на запитання. Ксьондз Калеб, який любив Збишка, почав побоюватись, коли б його журба не з'їла так, як їсть іржа залізо, і з смутком думав, що, може, й краще було б вирядити Збишка до хрестоносців з викупом. «Треба,— казав він своєму служці, з яким, за браком іншого співбесідника, говорив про свої турботи,— щоб якась подія струсонула ним, як вихор деревом, бо інакше він остаточно занидіє». А служка розважливо підтакував, наводячи для порівняння приклад, що коли людина вдавиться кісткою, то найкраще дати їй у спину доброго стусана.