Як же ту панну звали?
Звали її Ягенка.
Збишкові здалося, що все це йому сниться. Він ніяк не міг збагнути, як це Ягенка могла приїхати з далеких Згожелиць аж до Спихова. І чого? Правда, він знав, що дівчині завжди хотілось його бачити і що вона горнулась до нього в Згожелицях, але ж він сказав їй, що був жонатий, а через те і в голові не покладав, що старий Мацько взяв її з собою до Спихова, аби віддати за нього. Нарешті, ні Мацько, ні чех і словом не прохопилися про неї... Все це здалося йому дуже дивним і зовсім незрозумілим, і він знову став закидати Толіму запитаннями, як людина, котра не вірить тому, що чує, і хоче, аби їй повторили неймовірну звістку.
Але Толіма не міг йому сказати нічого більше того, що вже сказав, і пішов у замок шукати зброєносця й незабаром, ще до заходу сонця, повернувся з ним. Чех привітав молодого пана з радістю і разом із смутком, бо вже знав про все, що сталося в Спихові. Збишко також був сердечно радий, відчуваючи в чехові дружнє й вірне серце, одне з тих, яких людина найбільше потребує в горі. Розчулившись, Збишко розказав йому про смерть Данусі й поділився з ним горем, скорботою і слізьми, як ділиться брат з братом. Все це тривало досить довго, тому що пан де Лорш, на прохання Збишка, проспівав під звуки цитри, піднявши очі до зірок, ту жалібну пісню, яку склав на честь небіжчиці.
Але коли їм усім трохи полегшало, вони почали говорити про справи, які чекали їх у Плоцьку.
Я заїхав сюди по дорозі до Мальборга,—сказав Збишко,— бо дядько Мацько в неволі, і я везу за нього викуп.
Знаю,— відповів чех.— І добре зробили, пане. Я сам хотів вирушити до Спихова, щоб порадити вам заїхати до Плоцька. Король має провадити з великим магістром переговори в Рацьонжі, а при королю легше чого-небудь добитися, бо в присутності його величності хрестоносці не такі горді й навіть удають з себе доброчесних християн.
Толіма казав мені, що ти мав їхати до мене та затримався через хворобу Ягенки Зихівни. Чув, ніби старий Мацько привіз її сюди і що вона була в Спихові. І страшенно здивувався! Але розкажи, навіщо дядько Мацько взяв її сюди із Згожелиць?
Багато було причин. Рицар Мацько боявся залишати її без ніякого захисту, щоб рицарі Вільк і Чтан не наскочили, бува, в Згожелиці та не скривдили й менших дітей. А без неї там безпечніше, бо ви ж знаєте, що в Польщі трапляється, коли шляхтич, не знаходячи іншого способу, пориває дівчину силоміць, а на малих сиріт ніхто руки не підійме, тому що напасника за це чекає і катівський меч і, ще гірше,— ганьба! Проте була й друга причина: абат умер і залишив панні в спадщину свої володіння, над якими опікуном зостався тамтешній єпіскоп. Через те рицар Мацько і привіз панну до Плоцька.
Але нащо ж він узяв її з собою до Спихова?
Взяв через те, що єпіскоп і князь з княгинею на той час виїхали, і не було її в кого залишити. І це щастя, що взяв. Коли б не панна, ми були б проїхали повз рицаря Юранда, як повз незнайомого жебрака. А коли вона стала коло нього упадати, ми його впізнали. Все це бог дав через її милосердне серце.
І чех почав розповідати, як потім Юранд не міг без неї обійтися, як любив її й благословив, а Збишко, хоч і знав уже про це від Толіми, слухав з хвилюванням і почуттям вдячності до Ягенки.
—Дай же їй боже здоров'я! — сказав він нарешті.— Дивно тільки, що ви мені про неї нічого не казали.
Чех трохи збентежився і, щоб виграти час для обміркування відповіді, запитав:
—Де, пане?
— Ну, у Скірвоїлла, там, у Жмуді.
Не казали? Справді? А мені здається, що казали, тільки вам тоді зовсім не те було в голові.
Ви говорили, що Юранд повернувся, але про Ягенку — нічого.
Ой, чи не забули ви? А втім, бог його знає! Може, рицар Мацько думав, що я сказав, а я — що він. Та й розказувати вам, пане, тоді що-небудь було марно. І не дивно! А тепер скажу інше: це щастя, що панна перебуває тут, бо вона й рицареві Мацькові стане в пригоді.
Що ж вона може зробити?
Нехай тільки скаже слово тутешній княгині, яка її Дуже любить! А хрестоносці, в свою чергу, ні в чому княгині не відмовляють, бо вона, по-перше, рідна сестра короля, а по-друге, велика приятелька Ордену. Зараз, може, ви чули, князь Скіргелло, також рідний брат короля, повстав проти князя Вітольда і втік до хрестоносців, які хочуть допомогти йому й посадити на Вітольдовому престолі. Король дуже любить княгиню і, кажуть, слухає її порад, отож хрестоносці хочуть, щоб вона схилила короля на бік Скіргелла проти Вітольда. Вони розуміють, трясця їх матері, що як тільки позбудуться Вітольда, то ніяка небезпека їм не загрожує! Отож посли-хрестоносці з ранку до вечора б'ють поклони княгині та стараються відгадати кожне її бажання.