—Чи це Ягенка, чи, може, дочка плоцького князя? Але то була справді Ягенка із Згожелиць, бо в ту
мить, коли очі їхні зустрілися, вона по-дружньому і разом з тим співчутливо усміхнулася до нього і спинилась. Дівчина стояла з золотою стрічкою на темному волоссі, в незвичайному сяйві своєї краси, висока, сумна і гарна, ніби князівна або справжня королівна.
Збишко вклонився плоцькій княгині в ноги, засвідчуючи їй свою відданість, але вона його спочатку не впізнала, бо вже давно не бачила. Аж коли він назвав себе, сказала:
Ай справді! А я думала, що це хтось з королівських придворних. Збишко з Богданця! Аякже! Гостював тут у нас ваш дядько, старий рицар з Богданця, і я пам'ятаю, як у мене й моїх придворних панн сльози дзюрком лились, коли він розказував про вас. А ви знайшли вашу дружину? Де вона тепер!
Вона вмерла, милостива пані...
О господи! Не кажіть так, бо я заплачу. Єдина втіха, що вона, певне, на небі, а ви ще молоді. Боже всемогутній! Кожна жінка — квола істота. Але на небі за все має бути нагорода, і ви там її знайдете. А старий рицар з Богданця з вами?
Його немає, він у хрестоносців у неволі, і я оце їду викуповувати його.
То й йому не пощастило! А він здавався чоловіком розумним і обачним. Як викупите його, заїдьте до нас. Ми з радістю вас приймемо, бо щиро вам кажу, що йому розуму, а вам вроди не позичати.
Ми так і зробимо, милостива пані, тим більше, що й зараз я навмисне приїхав сюди просити вашу милость сказати про нього добре слово.
Гаразд. Приходьте завтра перед виїздом на лови — у мене буде вільний час...
Дальші її слова заглушив звук труб і литавр, що сповіщали про прибуття мазовецького князя Януша з княгинею. Тому що Збишко з плоцькою княгинею стояв коло самого входу, княгиня Ганна Данута одразу помітила його й негайно підійшла, не зважаючи на поклони господаря-старости.
Коли Збишко побачив її, журба знову пойняла його серце, і він упав перед нею навколішки, обійняв коліна і стояв мовчки, а вона схилилася над ним і, стиснувши долонями його скроні, ронила сльозу за сльозою на його русу голову, як мати, що оплакує синове нещастя.
На великий подив гостей і придворних, вона довго плакала, повторюючи: «О Ісусе, Ісусе милосердний!», а потім підняла Збишка і сказала:
—Я плачу за нею, за моєю Данусею, і плачу над твоїм горем. Господь так дав, що ні до чого були твої труди, а тепер ні до чого наші сльози. Але ти розкажи мені про неї і про її смерть, бо хоч би й до півночі слухала, то не наслухаюсь.
Вона одвела його вбік, як одводив недавно пан з Тачева. Ті гості, котрі не знали Збишка, почали розпитувати про його пригоди, і незабаром усі тільки й говорили про нього, про Данусю та про Юранда. Розпитували про нього також посли хрестоносців — Фрідріх фон Венден, торунський комтур, посланий зустрічати короля, та йоганн фон Шенфельд, комтур з Остероде. Останній хоч і був німець, але народився в Шльонську і добре розумів польську мову, тому легко допитався, в чому річ. Вислухавши розповідь Яська з Забежа, придворного князя Януша, він сказав:
—Сам магістр підозрівав Данфельда й де Леве, що вони займаються чорною магією.
Але він швидко зміркував, що розголошення таких відомостей могло кинути на весь Орден тінь, яка впала свого часу на тамплієрів, і швидко додав:
—Так принаймні казали всякі брехуни, але то була неправда, бо таких серед нас немає.
Але пан з Тачева, що стояв поблизу, відказав:
Кому заважало хрещення Литви, тому може бути огидним і хрест.
Ми носимо хрест на плащах,— спогорда відповів Шенфельд.
Повала відказав на це:
— А його треба носити в серцях.
Тимчасом труби заграли ще гучніше, і увійшов король, а разом з ним архієпіскоп гнєзненський, єпіскоп краківський, єпіскоп плоцький, кастелян краківський та кілька інших сановників, серед яких були і Зиндрам з Машковиць герба Сонце, і королівський улюбленець молодий князь Ямонт. Король мало змінився з того часу, відколи Збишко його не бачив. Щоки його були такі самі рум'яні, волосся таке саме довге, король так само щохвилини одгортав його за вуха і так само зиркав бистрими очима. Проте Збишкові здалося, що він споважнів і набрав більшої величності, немов певніше відчув себе на тому троні, який хотів залишити по смерті королеви, не бувши певним, чи на ньому всидить. Тепер він був свідомий своєї незмірної могутності й сили. Обидва мазовецькі князі одразу стали обабіч короля, попереду били привітальні поклони німецькі посли, а навколо стояли сановники і найзнатиіші придворні. Від безупинних вигуків, від звуку труб та брязкоту литавр дрижали навколо подвір'я мури.