Так утішав його князь Ямонт, але ще більше втішила Ягенка, яка супроводила княгиню Земовітову в пущу і постаралась по дорозі назад їхати поруч із Збишком. На ловах усі почували себе вільно і через те звичайно поверталися назад парами, а що жодна пара не прагнула їхати близько біля іншої, то розмовляти можна було про все. Ягенка вже раніш знала від чеха про Мацькову неволю і не марнувала часу. На її прохання княгиня дала листа до магістра, а крім того, зажадала від торунського комтура фон Вендена, аби він у своєму листі-звіті про плоцькі справи згадав про Мацька. Той сам хвалився потім княгині, що дописав таке: «Якщо хочете задобрити короля, не чиніть йому в цій справі перешкоди». А магістрові в той час найбільше і йшлося про те, щоб якнайбільше задобрити могутнього владаря і цілком безпечно повернути всі сили проти Вітольда, з яким Орден справді досі не міг дати ради.
Отже, я зробила все, що могла, аби не було затримки,— скінчила Ягенка.— А король, не бажаючи поступитися перед сестрою в важливих справах, напевне постарається догодити їй хоч у менших, в чому я впевнена.
Якби це було не з такими зрадливими людьми,— відповів Збишко,— то я просто одвіз би викуп, і на цьому б усе й скінчилося. Але від них можна всього сподіватися, як от сталося з Толімою, що й гроші загарбають і того, хто їх привіз, не помилують, коли за ним не стоїть яка-небудь сила.
—Розумію,— сказала Ягенка.
—Ви тепер усе розумієте,— зауважив Збишко, — і я, поки житиму, буду вам вдячний.
Ягенка підвела на нього свої добрі смутні очі й запитала:
— Чому не говориш мені «ти», ми ж змалку знайомі?
—Не знаю,— щиро відповів Збишко.— Мені якось ніяково... і ви вже не та вітрогонка, якою колись були, а... ніби... щось зовсім...
Він не міг знайти порівняння, а вона перебила його і сказала:
Бо стала старшою на кілька років... а мого батька в Шльонську німці вбили.
Правда! — відказав Збишко.— Дай йому боже царство небесне.
Якийсь час вони мовчки їхали поруч, немов дослухаючись до вечірнього шуму сосен. Потім Ягенка спитала:
—А після викупу Мацька ви залишитесь у цих краях?
Збишко здивовано глянув на неї. Досі він так глибоко переживав своє горе, що ніколи й не думав про майбутнє, і, звівши вгору очі, немов щось міркуючи, відповів:
—Не знаю! Господи милосердний, звідки мені знати? Я знаю тільки одне: куди б я не помандрував, туди помандрує і моя доля. Ой, тяжка доля!.. Викуплю: дядька та й поїду, мабуть, до Вітольда виконувати свої обітниці проти хрестоносців та, може, там і загину.
Очі дівчини затуманились від сліз; трохи нахилившись до юнака, вона стиха почала просити: — Не гинь, не гинь!
Вони знову замовкли. Збишко аж під мурами міста одігнав від себе тяжкі думки і сказав:-
А ви... ти залишишся при дворі?
Ні,— відповіла вона. — Нудьгую я за братами і Згожелицями. Чтан і Вільк там уже, мабуть, поженилися, а хоч би й ні, то я їх тепер не боюся.
Дасть бог, дядько Мацько одвезе тебе до Згожелиць. Він тобі такий друг, що можеш покластися на нього в усьому. Але й ти пам'ятай про нього.
Богом тобі присягаюся, що буду йому як рідна дочка...
Сказавши це, Ягенка журно заплакала.
Другого дня Повала з Тачева прийшов до заїзду Збишка і сказав йому:
—Після свята божого тіла король вирушає до Рацьонжка на побачення з великим магістром, а ти залічений до складу королівських рицарів і поїдеш з нами.
Почувши це, Збишко аж почервонів від радості. Залічення до складу королівських рицарів не тільки убезпечувало його від підступів та зрадливості хрестоносців, а й було для нього великою честю. Адже до цих рицарів належали і Завіша Чорний, і його брати: Фарурей і Кручек, і сам Повала, і Кщон з Козіхглув, і Стах з Харбімовиць, і Пашко Злодій з Біскупиць, і Лис з Торговиська і багато інших грізних і славетних рицарів, відомих не тільки в своєму краї, а й за границею. Король Ягелло взяв їх з собою не всіх, декотрі залишилися вдома, а інші шукали пригод у далеких заморських краях; проте він знав, що і з ними можна було їхати хоч би й до Мальборга, не боячись зради хрестоносців: в разі чого вони своїми могутніми руками зруйнували б мури і прорубали б йому дорогу серед німців. На думку про таких могутніх товаришів молоде Збишкове серце сповнилося гордістю.