Найзначнішою достойністю Арнольда фон Бадена була незвичайна фізична сила, а загалом він був чоловіком простакуватим, навіть придуркуватим, трохи жадібним до грошей, але чесним. У нього не було властивої хрестоносцям хитрості, через те він не приховував від Збишка, чому готовий узяти меншу ціну. «Угоди між великим королем і магістром однак не вийде,— сказав Арнольд фон Баден,— а обмін полоненими відбудеться, так що ти міг би одібрати дядька задарма. Отож я хочу взяти хоч що-небудь, аніж нічого, бо гаманець мій завжди порожній і його часто ледве вистачає на три гарнці пива на день, а я як не вип'ю п'ять або шість, то почуваю себе погано». Але Збишко сердився на нього за такі слова. «Я повинен заплатити,— казав він,— бо присягнувся рицарським словом, а дешевше нехочу, аби ти знав, що ми стільки й варті». Арнольд обійняв Збишка, а польські й орденські рицарі хвалили його, кажучи: «Він по заслузі в такі молоді літа носить рицарський пас і остроги, бо пам'ятає про честь і гідність».
Тимчасом король з магістром справді погодились на обмін полоненими, причому виявились дивні речі, про які єпіскоп і сановники королівства пізніше писали листи до папи та різних дворів: у поляків, правда, було чимало полонених, але все це були дорослі чоловіки в розквіті сил, взяті в приграничних боях або сутичках. А у хрестоносців перебувала більшість жінок і дітей, захоплених для викупу під час нічних нападів. Сам папа римський звернув на це увагу і, незважаючи на всю спритність орденського прокуратора в апостольській столиці, Йоганна фон Фельде, відкрито виявляв свій гнів і обурення проти Ордену.
Щодо Мацька виникли утруднення. Магістр чинив їх не насправді, а для годиться, щоб надати більше ваги кожній своїй поступці. Він, наприклад, твердив, що християнський рицар, який воював разом з жмудинами проти Ордену, по справедливості мусить бути засуджений до кари на смерть. Даремно королівські радники знову повторювали все, що їм було відомо про Юранда і його дочку, а також про страшні кривди, яких хрестоносці допустилися по відношенню до них двох і до рицарів з Богданця. У своїй відповіді магістр через якийсь дивний збіг повторив майже ті самі слова, що їх свого часу сказала княгиня Олександра Земовітова старому рицареві з Богданця:
—Ви себе вважаєте ягнятами, а нас вовками. Тимчасом з тих чотирьох вовків, котрі брали участь у викраденні Юрандової дочки, жодного нема живого, а ягнята безпечно ходять по світі.
Це була правда, але й на цю правду присутній на переговорах пан з Тачева відповів таким запитанням:
—Так, але чи був хто-небудь з них убитий підступно? І хіба всі вони полягли не з мечами в руках?
Магістрові нічого було на це відповісти, і він, помітивши, що король починає хмурити брови та блискати очима, поступився, щоб не розгнівати грізного владаря. Потім було умовлено, що кожна сторона вишле послів для відбору полонених. Від поляків були призначені: Зиндрам з Машковиць, який хотів зблизька побачити силу хрестоносців, і рицар Повала, а з ними і Збишко з Богданця.
Цю послугу Збишкові зробив князь Ямонт. Він клопотався за нього перед королем з тих міркувань, що юнак, бувши королівським послом, швидше побачить і визволить дядька. Король не відмовив молодому князькові, який був улюбленцем його і всього двору за веселу вдачу, доброту і вроду та за те, що ніколи для себе нічого не просив. Збишко щиро дякував йому, бо тепер уже був цілком певний, що вирве дядька з рук хрестоносців.
Тобі не один заздрить,— сказав він князеві,—що залишаєшся при його величності, але ти по справедливості заслужив це, бо використовуєш довір'я короля тільки на щастя людям, і навряд чи є ще в кого-небудь таке добре серце.
При королівській величності добре,— відповів князь,— але я хотів би зустрітися з хрестоносцями в бою, і заздрю тобі, що ти вже з ними бився.
Через деякий час він додав:
—Учора сюди приїхав торунський комтур фон Венден, а сьогодні увечері ви поїдете до нього на ніч з магістром і його почтом.
А потім до Мальборга?
А потім до Мальборга. І князь Ямонт засміявся:
Це буде недалека дорога, але кисла, бо німцям не пощастило нічого добитися від короля, а з Вітольдом їм теж нема нічого втішного: є чутка, ніби він зібрав усе литовське військо і йде на Жмудь.
Якщо король допоможе йому, то буде велика війна.
Про це просять бога всі наші рицарі. А хоч би король і не почав великої війни, шкодуючи християнської крові, то однак допоможе Вітольдові хлібом і грішми. Не без того, звісно, щоб і частина польських рицарів не пішла до нього добровільно.