ХХХШ
Їхали польовою дорогою через Хелмжу до Грудзьондза, де спинились на добу: там великий магістр мав розглянути справу про риболовство, що виникла між замковим орденським старостою і околичною шляхтою, землі якої прилягали до Вісли. Звідти вони пливли на орденських човнах аж до Мальборга. Зиндрам з Машковиць, Повала з Тачева і Збишко весь час перебували коло магістра, котрий цікавився, яке враження справить на них, особливо на Зиндрама, спостережена зблизька орденська могутність. Магістрові хотілося знати про це тому, що Зиндрам з Машковиць був не тільки хоробрим, і страшним у поєдинчій боротьбі рицарем, але й дуже досвідченим знавцем воєнної справи. В цілому королівстві ніхто не міг зрівнятися з ним у керуванні численними військами, в умінні розташовувати загони для бою, в будуванні й руйнуванні замків, у наведенні мостів через широкі ріки, в обізнаності з «гарматами» і взагалі з озброєнням різних народів та в усяких воєнних хитрощах. Знаючи, що думка цього воїна багато важить на королівській раді, магістр гадав, що коли зможе вразити його орденськими багатствами і численністю війська, то війна відтягнеться ще надовго. А насамперед вигляд самого Мальборга міг сповнити тривогою серце кожного поляка, бо з цією фортецею, включаючи Високий замок, Середній замок і Підзамчя, жодна інша в світі країна не могла порівнятися навіть приблизно. Пливучи Ногатом, вони вже здалека побачили потужні башти, що вирисовувалися в небі. День був ясний і прозорий, так що башти видно було виразно, а через деякий час, коли човни наблизились, ще яскравіше заблищали бані костьолу на Високому замку й потужні мури, що громадились один на один,— частково цегляні, а частково тиньковані тим славнозвісним яснобілим тиньком, що його вміли виготовляти тільки орденські муляри. Величезні розміри цих мурів перевищували все, що польські рицарі бачили в житті. Здавалося, що там будівлі виростають над будівлями, створюючи в низинному від природи місці ніби гору, верхом якої був Старий замок, а схилами — Середній і положисте Підзамчя. Від цього величезного гнізда збройних ченців віяло такою міццю і могутністю, що навіть похмуре звичайно обличчя магістра трохи прояснилось.
—Ех luto Marienburg — з болота Марієнбург, — сказав він, звертаючись до Зиндрама,— але цього болота не скрушить ніяка людська сила.
Зиндрам не відповів, тільки мовчки обіймав очима ці потужні мури, зміцнені потворними укосами.
А Конрад фон Юнгінген, трохи помовчавши, додав: