Ви, пане, знаєтесь на фортецях, то що ж ви скажете нам про цю?
Фортеця, мені здається, неприступна,— немов у задумі відповів польський рицар,— але...
—Але що? Що вам у ній не подобається?
Але кожна фортеця може змінити господарів. Магістр нахмурив брови.
Як це розуміти?
Так, що людям невідомі суди й вироки господні. І він знову став задумливо дивитися на мури,
а Збишко, якому Повала належним чином переклав відповідь, з вдячністю і подивом глянув на нього. В цю мить його вразила схожість Зиндрама з жмудським вождем Скірвоїллом. У обох у них були величезні голови, немов посаджені прямо на широкі плечі, однакові могутні груди й криві ноги.
Тимчасом магістр, не бажаючи, щоб останнє слово залишилось за польським рицарем, знову почав:
— Кажуть, що наш Марієнбург в шість разів більший за ваш Вавель.
—Там на скелі немає стільки місця, скільки тут, на рівнині,— відказав пан з Машковиць,— але серце у нас на Вавелі більше.
Конрад здивовано звів брови:
—Не розумію.
—Бо що є серцем кожного замка, коли не костьол? А наш кафедральний собор втричі більший за цей.
І він показав на справді невеликий замковий костьол, преабітеріум якого виблискував на золотому тлі величезним мозаїчним образом богоматері.
Магістрові знову не сподобався такий поворот розмови.
—Швидкі, але дивні, пане, ваші відповіді,— сказав він.
В цей час вони доїхали до місця. Ретельна орденська поліція, очевидно, попередила місто про приїзд магістра, бо коло переправи, крім кількох братів, чекали вже міські сурмачі, які завжди грали в той час, коли магістр переправлявся через річку. По той бік річки їх ждали приготовлені коні. Посідавши на них, прибулі проїхали місто і через Шевську браму, коло Горобиної башти, в'їхали в Підзамчя. В брамі магістра вітали: великий комтур Вільгельм фон Гельфенштейн, який, власне, тільки носив цей титул, бо обов'язки його вже кілька місяців виконував Куно Ліхтенштейн, що перебував у той час в Англії; потім — великий шпитальник, родич Куно, Конрад Ліхтенштейн, великий одежничий Румпенгейм, великий підскарбій Буркгард фон Вобек і, нарешті, малий комтур, начальник всіх майстерень і управління замка. Крім цих сановників, там стояло кільканадцять духовних братів, котрі завідували різними церковними справами в Пруссії і тяжко гнобили інші монастирі та біле духовенство, навіть примушуючи його працювати на шляхових роботах та ламати лід, а з ними гурт світських братів, тобто рицарів, не зобов'язаних служити церковні відправи. Рослі й дужі їх постаті (кволих хрестоносці не приймали), широкі плечі, кучеряві бороди робили їх схожими більше на хижих німецьких рицарів-розбійників, ніж на ченців. В очах їх прозирала відвага, погорда й незмірна пиха. Хрестоносці не любили Конрада за те, що він побоювався війни з Ягеллом; на нарадах капітулу вони не раз одверто закидали йому боягузтво, малювали його на мурах і підмовляли блазнів висміювати його в очі. Проте, побачивши його, з удаваною покірністю схилили голови, тим більше, що магістр в'їжджав у товаристві чужих рицарів; вони підбігли юрбою, щоб подержати за поводи коня, підтримати стремено.
Сівши на коня, магістр одразу звернувся до Гельфенштейна:
—Чи є які-небудь новини від Вернера фон Теттінгена?
Вернер фон Теттінген як великий маршалок, тобто командуючий орденськими збройними силами, перебував у той час в поході проти жмудинів і Вітольда.
Важливих новин, нема,—відповів Гельфенштейн,— але є втрати. Ці дикуни попалили сельбища під Рагнетою та містечка біля деяких замків.
Будемо надіятись на бога, що одна велика битва зламає їхню злість і запеклість,— відказав магістр.
Він звів до неба очі й деякий час шепотів молитву за перемогу орденського війська.
Потім показав на польських рицарів і промовив:
—Це посланці польського короля: рицар з Машковиць, рицар з Тачева і рицар з Богданця, які прибули з нами для обміну полоненими. Нехай замковий комтур приділить їм кімнати, прийме і пригостить, як належить.
Почувши ці слова, брати-рицарі з цікавістю стали поглядати на посланців, особливо на Повалу з Тачева, ім'я котрого, як славетного воїна, було декому з них відоме. А ті, котрі не чули про його звитяги при бургундському, чеському та краківському дворах, дивувалися з його велетенської постави та з його надзвичайно високого бойового коня; деяким бувальцям, що за молодих років відвідали Святу Землю або Єгипет, Цей кінь нагадував верблюдів і слонів.
Кілька рицарів упізнали Збишка, який свого часу виступав у змаганнях в Мальборзі, і досить чемно вітали його, пам'ятаючи, що могутній магістрів брат Ульріх фон Юнгінген, котрий мав великий вплив в Ордені, щиро і прихильно ставився до нього. Найменше звертав на себе уваги й викликав подиву той, котрий уже в недалекому майбутньому мав стати найстрашнішою грозою Ордену,— Зиндрам з Машковиць, який, злізши з коня, завдяки своїй кремезній постаті та незвичайно високим плечам, здавався майже горбатим, його надмірно довгі руки та криві ноги викликали у молодших братів усмішки. Один з них, відомий штукар, навіть підійшов до Зиндрама, щоб зачепити його, але, глянувши в очі панові з Машковиць, чомусь втратив охоту до жартів і мовчки одійшов.