Тимчасом замковий комтур забрав гостей і повів їх з собою. Спочатку вони увійшли в невеликий двір, у якому, крім школи, старого кам'яного складу та сідельної майстерні, ще була каплиця святого Миколая, потім через Миколаївський міст увійшли на саме Підзамчя. Якийсь час комтур вів їх попід товстелезними мурами, подекуди захищеними великими й малими баштами. Зиндрам з Машковиць пильно придивлявся до всього, а провідник, не ждучи запитань, охоче показував різноманітні будівлі, немов хотів, щоб гості якнайкраще на все роздивились.
Ота величезна будівля, яку ваші милості бачать ліворуч від себе,— розказував він,— то наші стайні. Ми — убогі ченці, але люди кажуть, що в інших місцях і рицарі так не живуть, як у нас коні.
Люди не вважають вас убогими,— відповів Повала,— але тут мусить бути щось і крім стайні, бо будівля надто висока, до того ж, коні по сходах не ходять.
Над стайнею, яка міститься внизу і в якій стоїть чотириста коней,— відповів замковий комтур,— знаходяться комори, а в них не менш як на десять років хліба. Правда, на облогу ми не сподіваємось, але коли б до неї дійшло, то голодом нас не взяти.
Сказавши це, він повернув праворуч і знову через міст, між баштою святого Лаврентія і Панцерною баштою, провів гостей на другий величезний двір, що лежав у самій середині Підзамчя.
—Зверніть увагу, ваші мосці,— сказав німець,— усе те, що ви бачите перед собою на північ,— з ласки божої неприступне, хоч це тільки форбург і своїми укріпленнями не може рівнятися ні з Середнім замком, куди я вас веду, ні тим більш з Високим.
Середній замок від двору відділяв окремий рів і окремий підйомний міст, і рицарі, за порадою комтура, озирнулися аж у замковій брамі, що була значно вища, і звідти ще раз могли оглянути весь величезний квадрат, що називався Підзамчям. Великі будівлі стояли там так густо, що Зиндрамові здалося, ніби він бачить перед собою ціле місто. Там лежали невичерпні запаси дерева, складені в високі, мов будинки, стоси, стирчали пірамідальні гостроверхі склади кам'яних ядер, а далі простягалися кладовища, лазарети, магазини. Трохи збоку, коло викопаного посередині ставка, червоніли могутні мури «тампля», тобто продовольчого складу з їдальнею для наймитів і челяді. Під північним валом видно було ще інші стайні, для рицарських та для магістрових виїзних коней. Вздовж млинового рову стояли казарми для зброєносців та найманого війська, а з протилежного боку прямокутника — квартири для різноманітних орденських управителів та чиновників, потім знову склади, хлібні комори, пекарні, цейхгаузи, ливарні, величезний арсенал, так званий Карван, в'язниці, стара гарматня. Кожна будівля була така міцнюща і пристосована для оборони, що в ній можна було оборонятись, як в окремій фортеці. І все це було оточене муром з численними грізними баштами, а за муром — глибоким ровом, за ровом — кільцем височезного палісаду, і аж за ним на заході котив свої жовті хвилі Ногат, на півночі і сході, блищало плесо величезного ставу, а на півдні височіли ще сильніше укріплені замки: Середній і Високий.
Це було страшне кубло, від якого віяло невблаганною міццю і в якому поєдналися найбільші на той час у світі сили: сила релігії й сила меча. Хто опирався одній, того крушила друга. Хто підносив проти них руку, проти того по всіх християнських країнах зчинявся лемент, як проти супротивника хреста.
І рицарство негайно збігалося з усіх країн на допомогу. Через те в цьому кублі завжди повно було ремісничого і збройного люду, і гуло в ньому завжди, як у вулику. Перед будівлями, в проходах, коло брам, у майстернях — скрізь панував рух, як на ярмарку. Луна розносила відгук молотів і зубил, що обтісували кам'яні ядра, гучання млинів і тупчаків, іржання коней, брязкіт панцерів і зброї, звуки труб і пищалок, нагукування й команди. У цих дворах чути було всі мови світу й можна було здибати солдатів усіх національностей: нехибних англійських лучників, які за сто кроків прошивали прив'язаного до стовба голуба і пробивали стрілою панцер так легко, мов сукно; і страшних швейцарських піхотинців, що билися дворучними мечами; і хоробрих обжер та опиусів датчан; і схильних однаково як до жарту, так і до сварки французьких рицарів; і небалакучих та гордих іспанських дворян; і пишних італійських рицарів, найвправніших фехтувальників, убраних в мирний час у шовк і оксамит, а на війні в непробивні панцери, викувані в Венеції, Мілані і Флоренції; і бургундських рицарів, і фризів; і, нарешті, німців з усіх німецьких країн. Серед них крутилися «білі плащі» — господарі й начальники. «Вежа, повна золота», власне, окрема будівля, споруджена на території Високого замка біля магістрового дому, від долівки до верху наповнена грішми та стосами дорогоцінних металів, давала можливість Орденові належно приймати «гостей», а також залучати найману солдатню, яку звідси висилали в походи та до всіх замків, у розпорядження війтів, старост і комтурів. Так сила меча і сила хреста єдналися тут з незліченним багатством, а разом із залізним порядком, який на той час через надмірне захоплення своєю могутністю та через самовпевненість уже розхитався по провінціях, але силою давньої традиції ще тримався в самому Мальборзі. Монархи приїжджали сюди не тільки воювати з поганами або позичати гроші, але й учитися мистецтва урядування, рицарі — вчитися воєнного мистецтва. Бо в усьому світі ніхто не вмів так урядувати й воювати, як Орден. Колись давно прибувши в ці краї, Орден, крім невеликої території та кількох замків, подарованих йому необачним польським князем, не мав ні п'яді власної землі, а тепер володів величезною, більшою за багато королівств країною з родючими землями, великими містами й неприступними замками. Володів і пильно стежив, мов той павук, що володіє розіп'ятою павутинною сіткою, тримаючи під собою всі нитки. Звідси, з цього Високого замка, від магістра й від білих плащів, на всі боки через поштових слуг розходились накази: до ленної шляхти, до міських рад, до бурмистрів, до війтів, підвійтів та капітанів найманого війська, і те, що тут народжувалось і стверджувалось мислю та волею, Там миттю виконувалось сотнями й тисячами залізних рук. Сюди з цілої країни надходили гроші, сюди надходив хліб, всілякі харчові продукти, данина від стогнучого в тяжкому ярмі білого духовенства та від інших монастирів, на які Орден поглядав недобрим оком; нарешті, звідси простягалися хижі руки, до всіх околичних країн і народів.