Численні прусські племена, які говорили, литовською мовою, вже були винищені. Литва до недавньою часу відчувала залізну орденську кормигу, яка так страхітливо давила на її груди, що за кожним зітханням витискала з серця кров; Польща, хоч і перемогла в страшній битві під Пловцями, але втратила за часів Локєтка свої володіння на лівому березі Вісли разом з Гданськом, Тчевом, Гнєвом та Свєцем. Лівонський рицарський орден зазіхав на руські землі, і ці обидва ордени насувались, як велетенська хвиля німецького моря, яке все ширше й ширше заливало слов'янські землі.
І раптом сонце хрестоносно-німецьких удач закрила хмара. Литва прийняла хрещення з польських рук, а краківський трон разом з рукою прекрасної королеви Ядвіги одержав Ягелло. Правда, Орден не втратив від цього жодного свого краю, жодного замка, але відчув, що проти сили піднялась сила, і втратив причину, задля якої існував у Пруссії. Після хрещення Литви хрестоносцям залишалося хіба повертатись у Палестину та охороняти прочан, які йшли до святих місць. Але повернутись — це означало відмовитись від багатства, влади, могутності, панування, від міст, земель і цілих королівств. І Орден від страху і шаленства почав кидатись на всі боки, як потворний дракон, в бік якому увігнався спис. Магістр Конрад боявся поставити на карту все і тремтів від думки про війну з великим королем, владарем польських, литовських і просторих руських земель, що їх Ольгерд вирвав у татар із пащі, але більшість орденських рицарів прагнула боротьби, відчуваючи, що треба зійтися в битві на життя і на смерть, поки сила не розтрачена, поки вплив Ордену не ослаб, поки весь світ поспішає йому на допомогу і поки папські громи не впадуть на те їхнє кубло, для якого тепер справою життя і смерті було не поширення християнства, а підтримання поганства.
А тимчасом вони перед народами й государями обвинувачували Ягелла і Литву в фальшивому, несправжньому хрещенні, вісвітлюючи справу так, ніби протягом року неможливо було здійснити те, чого орденський меч не міг доконати протягом століть. Вони підбурювали королів і рицарів проти Польщі і її государя, як проти захисників і оборонців поганства, і їх голоси, яким не довіряли тільки в Римі, широкою хвилею розходились по світі і стягали до Мальборга князів, графів і рицарів з Півдня і з Заходу. Орден набував певності й усвідомлення своєї сили. Марієнбург з своїми грізними замками та Підзамчям більш ніж будь-коли вражав людей своєю могутністю, сліпив багатством, зовнішнім порядком, і весь Орден здавався тепер величнішим і могутнішим на віки вічні. І ніхто з князів, ніхто з рицарських гостей, ніхто навіть з хрестоносців, крім магістра, не розумів, що з часу хрещення Литви сталося щось таке, ніби хвилі Ногату, які з одного боку прикривали страшну фортецю, тихо й невблаганно стали підмивати її мури. Ніхто не розумів, що в цьому велетенському тілі зосталася ще сила, але з нього вже вилетіла душа; кожному, хто прибував і дивився на цей споруджений «ех luto Marienburg», на його мури, башти, на чорні хрести в брамах, на будівлях і на вбранні, насамперед спадало на думку, що навіть пекельні сили неспроможні здобути цієї північної столиці хреста.