Від де Лорша я не візьму жодної гривні, клянусь богом!
Приємно брати від недруга, але другові можна й уважити,— сказав Мацько,— а тому, як я чув, що король з магістром уклали угоду про обмін полоненими, то тобі й за мене не треба платити.
— Еге! А наше рицарське слово? — запитав Збишко.— Угода угодою, а Арнольд міг би обвинуватити нас у безчесті.
Почувши це, Мацько занепокоївся, трохи подумав і сказав:
— Але ж можна було щось виторгувати?
—Ми самі себе оцінили. Невже ми тепер менш варті?
Мацько занепокоївся ще більше, але в очах його позначився подив і ще більша любов до Збишка.
«А він уміє шанувати честь!.. Така вже у нього вдача», пробурмотів він сам до себе.
І почав зітхати. Збишко думав, що він зітхає за тими гривнями, які вони мали заплатити фон Бадену, і сказав:
Знаєте що? Грошей у нас є досить, аби тільки доля наша не така тяжка.
Бог тобі її полегшить! — зворушено сказав старий рицар. — А мені вже недовго жити на світі.
Не говоріть так! Видужаєте, нехай-но вас тільки вітер обвіє.
Вітер? Вітер молоде дерево пригинає, а старе ламає.
Ого! Ваші кості ще не порохнявіють, і до старості вам далеко. Не журіться!
Якби тобі було весело, то й я сміявся б. Але є у мене для смутку й інша причина, а коли казати правду, то не тільки у мене, а й у всіх нас.
—Що ж саме? — запитав Збишко.
— Пам'ятаєш, як я у Скірвоїлла в таборі лаяв тебе за те, що ти вихваляв могутність хрестоносців? У полі наш народ, звичайно, стійкий, але отак зблизька я оцих псявір уперше побачив!..
І Мацько, наче боячись, щоб його ніхто не підслухав, стишив голос:
—Тепер я бачу, що твоя була правда, а не моя. Хай нас бог боронить від цієї сили! Сверблять у наших рицарів руки якнайшвидше вдарити на німців, а не знають вони того, що хрестоносцям допомагають всі королі і всі народи, що грошей у них більше, що навчені вони краще, що замки їхні міцніші і озброєння їхнє лучче. Хай нас бог боронить!.. І в нас, і тут говорять, що велика війна неминуча, але якщо вона буде, то нехай бог змилується і над нашим королівством і над нашим народом!
Мацько обняв руками свою сивіючу голову, сперся ліктями на коліна і замовк. А Збишко сказав:
От бачите. На герці багато наших дужчі за них, а в великій війні — подумайте самі.
Ой, подумав я вже! Дасть бог, і королівські посли подумають, а особливо рицар з Машковиць.
Бачив я, як він спохмурнів. З нього великий знавець воєнної справи, і кажуть, ніхто в світі краще за нього її не знає.
Коли так, то війни, мабуть, не буде.
Якщо хрестоносці побачать, що вони дужчі, то якраз буде. І скажу вам щиро: хай би вже швидше щось трапилось, бо жити нам так далі не можна...
Приголомшений і своїм власним і загальним горем, Збишко схилив голову, а Мацько сказав:
—Шкода великого королівства, і я боюсь, коли б господь не покарав нас за надмірну зухвалість. Пам'ятаєш, як наші рицарі коло кафедрального собору у Вавелі перед месою, тоді, коли тобі мали зітнути голову й не зітнули, викликали самого Тімура Кривоногого,— того, котрий володіє сорокома державами і котрий наскладав з людських голів гори... Їм ще мало хрестоносців! Вони хотіли б викликати всіх на світі, і це може прогнівити бога.
На цю згадку Збишко схопив себе за волосся і розпачливо закричав:
—А хто ж мене тоді врятував від ката, коли не вона! О боже! Моя Данусько!.. О боже!..
І він став рвати на собі волосся та гризти кулаки, щоб стримати ридання,— так заболіло його серце від раптового нападу горя.
—Хлопче! Май бога в серці!.. Перестань! — гамував його Мацько.— Що ж ти вдієш? Заспокойся! Перестань!
Але Збишко довго не міг заспокоїтись і опам'ятався аж тоді, коли Мацько, який справді був ще хворий, так ослаб, що захитався і впав на лаву зовсім непритомний. Тоді юнак поклав його на тапчан, дав напитися вина, яке прислав замковий комтур, і сидів над ним доти, поки старий рицар не заснув.
Другого дня вони прокинулись пізно, але бадьоріші і здоровші.
Ну,— сказав Мацько,— мабуть, мені ще не час умирати, і я так думаю, що коли б мене обвіяв польовий вітер, то я міг би й на коні всидіти.
Посли затримаються тут ще кілька днів, — відповів Збишко,— бо до них весь час приходять люди з просьбою про видачу полонених, захоплених у Мазовії або в Великопольщі на розбої, але ми можемо їхати, коли захочете і коли здужатимете. В цей час увійшов Глава.
Ти, бува, не знаєш, що там роблять посли? — спитав його старий рицар.
Оглядають Високий замок і костьол, — відповів чех.— Замковий комтур сам їх водить, а потім вони підуть у головну трапезну на обід, на який великий магістр має запросити й ваші милості.