—А що ти робив зранку?
—Я придивлявся до німецької найманої піхоти, яку муштрували їхні капітани, і порівнював з нашою чеською.
—Хіба ти пам'ятаєш чеську?
—Рицар Зих із Згожелиць узяв мене в полон підлітком, але пам'ятаю добре, бо змалку цікавився такими речами.
—Ну, і що ж?
Та нічого! Звісно, німецька піхота сильна й добре навчена, але ж це воли, а наші чехи — вовки. Коли б дійшло що до чого, то ваші ж милості знають: воли вовків не їдять, а вовки дуже охочі до яловичини.
Це правда,— сказав Мацько, який, видно, дещо знав про це,— хто об ваших тернеться, то відскочить, як від їжака.
В бою кінний рицар вартий десятьох піхотинців,— сказав Збишко.
Але Марієнбург може здобути тільки піхота,— відповів зброєносець.
На цьому розмова про піхоту закінчилась, бо Мацько, стежачи за своїми думками, сказав:
—Чуєш, Главо, сьогодні, як підживлюсь та відчую в собі силу, то й поїдемо.
—Куди? — спитав чех.
—Звісно куди — в Мазовію. До Спихова,— сказав Збишко.
—І там уже й залишимось?
Мацько запитливо глянув на Збишка, бо вони ще не говорили про те, що мають робити далі. Можливо, у юнака було готове рішення, але він, видно, не хотів смутити ним дядька, і тому відповів ухильно:
Спочатку ви повинні вичуняти.
А потім що?
Потім? Повернемось до Богданця. Я ж знаю, як ви любите Богданець.
А ти?
І я його люблю.
Я не кажу, щоб ти не їхав до Юранда,— повільно промовив Мацько,— бо якщо він помре, його треба достойно поховати. Але ти слухай, що я тобі казатиму, бо ти ще молодий і розумом зі мною не зрівняєшся. Нещаслива вона якась земля, той Спихов. Коли тобі трапилось щось доброго, то в іншому місці, а там нічого, тільки горе та турботи.
Правду кажете,— мовив Збишко,— але там Данусина труна...
Перестань! — вигукнув Мацько, побоюючись, що Збишка несподівано схопить такий самий напад розпачу, як учора.
Але на обличчі юнака позначились тільки розчулення і смуток.
Ще буде час поговорити,—сказав він згодом.— У Плоцьку вам все одно треба буде відпочити.
Догляду там вашій милості не бракуватиме,— докинув Глава,
Правда!—сказав Збишко.— Вам відомо, що Ягенка там? Вона — придворна княгині Земовітової. Та ви ж знаєте, бо самі туди її привезли. Була вона і в Спихові. Мені аж дивно, що ви у Скірвоїлла нічого мені про неї не сказали.
Не тільки була в Спихові, а й більше: без неї Юранд і досі або обмацував би костуром шлях, або вмер би десь при дорозі. Я привіз її до Плоцька, щоб владнати справу з абатовою спадщиною, а не говорив про неї через те, що хоч би і сказав, то нічого від цього не змінилося б. Тоді ти, бідолашний, ні на що не зважав.
Дуже вона вас любить,— сказав Збишко.— Хвалити бога, що не потрібні були ніякі листи, але вона дістала листа про вас від княгині і Через княгиню — від орденських послів.
Хай бог її благословить, кращої дівчини й на світі нема! — сказав Мацько.
В цей час з'явилися Зиндрам з Машковиць і Повала з Тачева. Вони почули, що Мацько вчора знепритомнів, і прийшли відвідати його.
Слава Ісусу Христу,— переступивши поріг, сказав Зиндрам.— Як ся маєте сьогодні?
Спасибі! Помаленьку! Збишко каже, що якби мене обвіяв вітер, то було б і зовсім добре.
А чому б не бути?.. Буде! Все буде добре! — докинув Повала.
І відпочив я як слід! —сказав Мацько.—Не так, як ваші милості, що, як я чув, повставали рано.
Спочатку до нас приходили тутешні люди обмінювати полонених,—сказав Зиндрам,— а потім ми оглядали господарство хрестоносців: Підзамчя й обидва замки.
Путнє господарство й путні замки! — похмуро буркнув Мацько.
Певно, що путні. На костьолі у них арабські оздоби. Хрестоносці розказували, що навчилися такого мурування у сарацинів на острові Сіцілії. А в замках у них стелі в залах підтримуються поодинокими або груповими колонами. Побачите самі, в головній трапезній. Укріплення також скрізь міцнющі, як ніде в світі. Таких мурів найбільше кам'яне ядро не вколупає. Аж любо дивитися...
Зиндрам говорив усе це так весело, що Мацько здивовано глянув на нього й запитав;
А багатство їх, а порядки, а військо й гостей бачили?
Вони все нам показували ніби з гостинності, а насправді, щоб налякати нас.
Ну, і що ж?
— Та що ж! Як дасть бог, дійде до війни, то виженемо їх геть за гори й моря — туди, звідкіля прийшли.
Мацько так здивувався, що забув про свою хворобу й схопився на рівні ноги.
—Як так, пане? — сказав він.— Кажуть, ви дуже розумний... Бо я аж умлів, як надивився на їхню силу... Ради бога! Чому ви так думаєте?