Декотрі гості, що звикли до витончених розваг при західних дворах, лишилися не дуже високої думки про смаки самих хрестоносців, бо оркестр на цій учті грав надто гучно, шпільмани співали непристойних пісень, блазні говорили грубіянські дотепи, ведмеді й босі дівки танцювали незграбно. А коли гості стали дивуватися з присутності в Високому замку жінок, виявилось, що ця заборона вже давно не виконується і що сам великий Вінріх Кніпроде свого часу танцював тут з прегарною Марією фон Альфлебен. Брати пояснювали, що жінки в замку не можуть лише проживати, але приходити до трапезної на учти їм дозволяється, і що минулого року дружина князя Вітольда, яка мешкала в оздобленій з королівською пишністю старій гарматні на Підзамчі, щодня приходила сюди грати в золоті шашки, які їй потім подарували.
Того вечора тут грали не тільки в шашки і шахи, а й у кості, і іграм була приділена більша увага, ніж розмові, яку глушили пісні та надто гучний оркестр. Проте серед загального гомону наставали хвилини тиші. Скориставшись одною з них, Зиндрам з Машковиць удав, ніби нічого не знає, і запитав великого магістра, чи люблять Орден його піддані на всій території. Конрад фон Юнгінген відповів:
—Хто любить хрест, той повинен любити й Орден. Відповідь сподобалась і орденським братам і гостям,
і вони почали його хвалити. А магістр, задоволений з цієї похвали, вів далі:
—Хто нам друг, тому під нашою владою добре, а хто недруг, на того маємо два способи.
—Які саме? — спитав польський рицар.
—Ваша честь, мабуть, не знає, що я з моїх покоїв ходжу в цю трапезну маленькими сходами в стіні, а поруч з тими сходами є така собі склеписта кімната. Якби ви потрапили до тієї кімнати, ви б узнали перший спосіб.
—Дійсно так! — загукали брати.
Пан з Машковиць догадався, що магістр говорить про «вежу, повну золота», якою вихвалялись хрестоносці. Подумавши трохи, він відповів:
— Колись давним-давно один німецький государ показав нашому послові, на ймення Скарбек, таку кімнату і сказав: «Я маю чим перемогти твого короля!» А Скарбек докинув туди ще свого коштовного персня і промовив: «Іди, золото, до золота, ми, поляки, більше любимо залізо...» І знаєте, ваша честь, що потім було? Потім був Гундсфельд...
—А що таке Гундсфельд? — разом запитало кільканадцять рицарів.
— Гундсфельд,—спокійно відповів Зиндрам,— це таке поле, на якому не встигали загрібати німців, тому їх кінець кінцем загрібали собаки.
Почувши таку відповідь, і рицарі, й орденські брати розгубились і не знали, що відповісти. А Зиндрам з Машковиць ніби на закінчення додав:
— Золотом проти заліза нічого не вдієш.
— Ого! — вигукнув магістр.— Залізо якраз і є наш другий спосіб. Ви бачили, ваша честь, на Підзамчі зброярські майстерні? Там молоти день і ніч кують такі панцери й мечі, яких не знайдете ніде в світі.
У відповідь на це Повала з Тачева простягнув руку на середину стола, взяв тесака на лікоть завдовжки й на півп'яді завширшки, яким розрубували м'ясо, і легко, ніби пергамент, згорнувши його в трубку, підняв угору, щоб усім було видно, і. подав магістрові:
—Якщо й мечі ваші з такого заліза,—сказав він,— то небагато ви ними докажете.
Він задоволено усміхнувся, а духовні й світські рицарі повставали з своїх місць, підбігли юрбою до великого магістра і стали передавати один одному згорнутий в трубку тесак. Але ніхто нічого не сказав, бо серця їхні здригнулися перед такою силою.
—Клянусь головою святого Діборія! — кінець кінцем,вигукнув магістр.— У вас, пане, залізні руки.
А бургундський граф додав:
І з луччого, ніж це, заліза. Він так скрутив тесака, наче той зроблений з воску.
І навіть не почервонів і жили йому не набрякли!— вигукнув один з братів.
Це через те, що наш народ простий,— відповів Повала.—Він не знає таких достатків і вигід, які я тут бачу, тому загартований.
Тут до нього підійшли італійські І французькі рицарі й заговорили з ним своїми дзвінкими мовами, про які старий Мацько говорив, що вони схожі на бряжчання олов'яних мисок. Рицарі захоплювались його силою, а він цокався з ними келихом і відповідав: