Про що цей хлопець говорить? — спитав Мацько.
От ви й розумні, а не догадуєтесь,—відповіла Ягенка.
— А що хіба?
Замість відповіді Ягенка звернулася до зброєносця:
—А якби з тобою зосталася Ганнуля Сецехівна — витримав би?
Почувши це, чех так гепнувся їй до ніг, що з долівки аж курява встала.
—Я і в пеклі з нею витримав би! — вигукнув він, обіймаючи її ноги.
Почувши цей вигук, Збишко здивовано глянув на зброєносця, бо досі нічого не знав і ні про що не догадувався. А Мацько дивувався в душі з того, скільки важить жінка в усіх людських справах і як через неї будь-яке діло може або вдатися, або розладнатися.
—Слава богу,— буркнув він,— що вони вже мене не цікавлять.
Ягенка звернулася до Глави:
—Тепер нам треба тільки знати, чи й Ганнуля з тобою витримає.
І вона покликала Сецехівну. Та, мабуть, знала або догадувалась про все, бо увійшла з опущеною головою і затулила рукою очі, так що видно було тільки проділ у її білявому волоссі, ще яснішому від сонячного проміння. Спочатку спинилася в дверях, потім підбігла до Ягенки, впала перед нею навколішки і сховала обличчя в зборках її спідниці.
А чех також став поруч з нею на коліна і промовив до Ягенки:
—Благословіть нас, панянко.
Другого дня Збишко виїжджав із Спихова. Він сидів на рослому бойовому коні, а круг нього зібралися його близькі. Стоячи коло стремена, Ягенка мовчки дивилася на юнака своїми сумними голубими очима, немов хотіла перед розлукою досхочу на нього, надивитись. Мацько з ксьондзом Калебом стояли коло другого стремена, а поруч з ними зброєносець і Сецехівна. Збишко то в один, то в другий бік повертав голову і перемовлявся з ними тими короткими словами, якими звичайно перемовляються перед далекою подорожжю: «Оставайтеся здорові!» — «Хай тебе бог береже!» — «Час уже!» — «Еге ж, час, час!» Збишко вже раніш попрощався з усіма і з Ягенкою, якій вклонився в ноги, дякуючи за співчуття. А тепер, коли він дивився на неї з високого рицарського сідла, йому хотілося сказати їй ще якесь добре слово; її зведені вгору очі й усе обличчя так виразно говорили: «Вернись!», що серце його пройнялося глибокою вдячністю.
І, ніби відповідаючи їй на це невимовлене слово, Збишко сказав:
—Ягусю, я до тебе, як до рідної сестри... Розумієш!.. Більше я нічого не скажу!
Розумію!.. Хай бог тобі віддячить. —І про дядька не забувай.
Не забувай і ти.
— Я, звісно, повернусь, якщо не загину.
—Не гинь.
Одного разу в Плоцьку, коли Збишко згадав про похід, Ягенка так само сказала йому: «Не гинь», але тепер ці слова прозвучали ще зворушливіше, і мабуть для того, щоб приховати сльози, вона низько схилила голову й на мить доторкнулась чолом до його коліна,
Тимчасом уже готові в дорогу слуги, що тримали коло брами в'ючних коней, почали співати:
Ніде-піде по пропаде
Ясна каблучка. Крук до дівчини з поля прилине,—
Віддасть у ручку,
—В дорогу! — вигукнув Збишко. — В дорогу.
—Хай береже тебе господь і пресвята діва!..
Затупотіли копити на дерев'яному підйомному містку, протягло заіржав один кінь, гучно запирхали інші, і загін рушив.
Ягенка, Мацько, ксьондз Калеб, чех із своєю дружиною і слуги, котрі залишалися в Спихові, вийшли на місток і проводжали очима від'їжджаючих. Ксьондз Калеб довго хрестив їх, а коли вони зникли за високими кущами вільшини, сказав:
—Під цим знаком з цими не трапиться ніякої лихої пригоди.
А Мацько додав:
—Звичайно, та добре й те, що коні дуже пирхали.
Але й вони вже недовго залишалися в Спихові. За два тижні старий рицар закінчив усі справи з чехом, який залишився орендарем маєтку, а сам з Ягенкою, на чолі довгої валки возів, у супроводі збройної челяді, вирушив до Богданця. Не дуже радісно, дивилися на ті вози ксьондз Калеб і старий Толіма, бо, правду кажучи, Мацько трохи обібрав Спихов, та поскільки Збишко цілком передав йому управління, ніхто не насмілився нічого заперечити. Він був би забрав ще більше, якби його не стримувала Ягенка, з якою він хоч і сперечався та кепкував з її «бабського розуму», але майже в усьому слухав.
Данусиної труни вони не забрали, бо Спихов не був проданий, і Збишко зажадав, щоб вона залишилася з своїми предками.
Натомість вони везли багато грошей та різних коштовностей, свого часу здобутих Юрандом переважно в боях з німцями. Тепер Мацько тільки поглядав на вантажені вози і радів у душі, думаючи, як він розбудує та впорядкує Богданець. Проте цю радість затьмарювало побоювання, що Збишко може загинути, хоч, знаючи рицарську вправність юнака, він не втрачав надії, що небіж щасливо повернеться, і з захопленням думав про цю хвилину.