—Знаю! Ніхто лучче за вас його не вбереже.
—Але я так думаю, що битися не доведеться, бо поки королева жила, то в Кракові було повно чужих рицарів, які приїжджали подивитись на її вроду, а тепер вони їдуть до Мальборга, бо там бокастіші бочки з мальвазією.
—Але ж є нова королева. Мацько скривився й махнув рукою.
— Бачив я її. І більше нічого не скажу — розумієш? Трохи помовчавши, він додав:
—Тижнів за три або чотири ми повернемось. Так воно й було. Старий рицар тільки примусив
Яська заприсягтися рицарською честю і головою святого Георгія, що він не наполягатиме на подорожі далі, і вони поїхали.
До Кракова приїхали без пригод, бо в країні було спокійно, а від нападів понімечених приграничних князьків та німецьких розбійників-рицарів її убезпечував страх перед могутністю королівства і хоробрістю населення. Побувавши коло гробниці королеви, Мацько з Яськом завдяки Повалі з Тачева потрапили до королівського двору. Мацько гадав, що й при дворі, і по службах його жадібно розпитуватимуть. про хрестоносців, як чоловіка, котрий їх добре, знав і зблизька бачив. Але після розмови з канцлером і краківським мечником він здивовано переконався, що вони знають про хрестоносців не менше за нього, а навіть більше. Вони до найменших подробиць знали все, що робилося і в самому Мальборзі, і в інших, навіть найвіддаленіших замках. Відомо було, які у них є роди військ, яка кількість солдатів і знарядь для розбивання мурів, скільки часу потрібно для скликання війська, які у хрестоносців наміри на випадок війни. Відомо було навіть про вдачу кожного комтура, чи він поривчастий і запальний, чи розважний, і все це записувалось так ретельно, ніби війна мала вибухнути завтра.
Старий рицар дуже зрадів з цього, бо зрозумів, що до цієї війни в Кракові готуються набагато розважливіше, розумніше й посиленіше, ніж у Мальборзі. «Господь дав нам таку саму або й більшу мужність,— подумав Мацько,— але явно більший розум і більшу передбачливість». На цей раз так воно й було. Незабаром Мацько довідався, звідки ці відомості надходять: їх приносило саме населення Пруссії, люди всіх суспільних станів, як поляки, так і німці. Орден зумів викликати проти себе таку ненависть, що всі в Пруссії ждали приходу Ягеллових військ, як порятунку.
Тоді Мацько пригадав, що йому говорив свого часу в Мальборзі Зиндрам з Машковиць, і все повторював у думці:
«Оце так голова! Як той цебер!»
І він пригадував кожне його слово, а одного разу, коли Ясько почав розпитувати про хрестоносців, навіть запозичив у Зиндрама мудре порівняння:
—Вони сильні, чортові душі, але як ти гадаєш: невже найдужчий рицар не вилетить із сідла, якщо у нього підрізані попруги і стремена?
— Вилетить, це так само правда, як і те, що я тут стою! — відповів юнак.
—От бачиш! — щосили вигукнув Мацько.—До цього я й вів!
—До чого?
До того, що Орден і є такий рицар. А трохи згодом додав;
Не від кожного таке почуєш, будь певний!
І поки юний рицар ще не доміркувався, в чому річ Мацько почав йому все розтлумачувати, забувши проте додати, що це порівняння він вигадав не сам, а що воно від слова до слова вийшло з розумнющої Зиндрамової голови.
XLI
В Кракові вони пробули недовго і пробули б ще менше, якби не просьби Яська, який хотів надивитися на людей і місто, де все йому здавалося чарівним сном. Але тому, що старий рицар поспішав до своїх домашніх справ і на жнива, небагато помогли і просьби, так що на першу пречисту вони вже були вдома — один у Богданці, а другий коло своєї сестри.
І з того часу життя їхнє потяглося досить одноманітно, заповнене роботою і звичайним сільським клопотом. Врожай у низинних Згожелицях, а тим більш у Ягенчиних Мочидолах, був чудовий, але в Богданці через посуху того року хліб уродив абиякий, тому на збирання його не треба було багато часу і праці. Взагалі там було мало орної землі, бо майже весь маєток був під бором, а через те, що панів довго не було вдома, отож не було й належного догляду, то позаростали чагарником і ті ділянки, що їх абат розкорчував під оранку. Старий рицар хоч і був чутливий до всякої втрати, проте не дуже вболівав за цим, бо знав, що з грішми легко буде дати всьому лад — аби тільки було для кого трудитись. Але саме ці сумніви й отруювали йому життя і працю. Правда, він не опускав рук, вставав удосвіта, їздив на пасовиська до худоби, наглядав за польовими й лісовими роботами, навіть вибрав для замка місце й підготовляв будівельний ліс, але коли після денної спеки сонце розтоплювалось у золотавих і червоних відблисках зорі, його не раз поймала страшенна нудьга, а разом з нею і турбота, якої він раніш ніколи не знав. «Я тут стараюсь, я тут працюю,— думав він,— а мій хлопчисько, може, лежить десь прохромлений списом, і вовки зубами над ним по його душі дзвонять», На цю думку серце його стискалося й від великої любові, й від великого жалю. Тоді він пильно прислухався, чи не тупочуть кінські копити, сповіщаючи про щоденний приїзд Ягенки; при ній він удавав, що надіється на все краще, сам приймався цією надією і трохи підбадьорював свою пригнічену душу.