Що з тобою? Може, ти чого-небудь хочеш? — допитувався старий рицар.
Нічого не хочу, мені все байдуже,— відповідав Збишко.
І так минав день за днем. Ягенка нарешті вирішила, що це, мабуть, щось гірше, ніж звичайна хвороба, і що юнака, можливо, гнітить якась таємниця, тому почала намовляти Мацька, аби він ще раз спробував випитати Збишка, що воно могло бути.
Мацько без вагання погодився, але, трохи подумавши, сказав:
—А може, він тобі охітніше скаже, ніж мені? Бо він же таки тебе любить, я бачу, як він за тобою очима водить, коли ти крутишся по кімнаті.
— Ви бачили? — запитала Ягенка.
—Якщо кажу, що водить, то водить. А як тебе довго нема, то раз по раз поглядає на двері. Питай його ти.
Так і вирішили. Проте виявилось, що Ягенка не вміла цього зробити. Вона зрозуміла, що їй треба говорити про Данусю і про любов Збишка до покійної, але це було над її сили.
—Ви хитріші, — сказала вона Мацькові, — у вас більше і досвіду, і розуму. Говоріть ви, я не можу.
І Мацько хоч-не-хоч узявся за це діло. Одного ранку, коли Збишко здавався трохи бадьорішим, ніж звичайно, він розпочав з ним розмову:
—Розказував мені Глава, що ти поклав у склеп в Спихові чималий оберемок павиних чубів.
Збишко, не відводячи очей від стелі, куди весь час дивився, лежачи навзнак, тільки ствердно кивнув головою.
Ну, значить, бог тобі допоміг, бо на війні легше натрапити на обозного солдата, ніж на рицаря... Кнехтів там можна наколошматити, скільки хочеш, а рицаря треба пошукати... Не лізли ж вони.самі тобі під меч!
Кілька разів я викликав різних рицарів на втоптану землю, а одного разу вони оточили мене в бою,— спроквола відповів юнак.
—І здобичного добра привіз чимало...
—Частину мені подарував князь Вітольд. — Він і тепер такий щедрий?
Збишко знову кивнув головою, видно, не маючи охоти розмовляти далі.
Але Мацько невгавав і вирішив приступити до діла.
—Скажи мені щиро,— сказав він,— коли ти вже накрив гробницю тими чубами, тобі, певне, набагато полегшало?.. Людині завжди приємно виконати обітницю... Ти був радий? Га?
Збишко відірвав свої смутні очі від стелі, ніби здивовано подивився на Мацька й відповів:
—Ні? Бійся бога! Я ж думав, коли ти потішиш ті душі на небі, то вже буде край.
Юнак на деякий час заплющив очі, ніби про щось думаючи, й нарешті відповів:
—Спасенним душам людська кров, мабуть, не потрібна.
Настало мовчання.
То чого ж ти ходив на війну? — спитав нарешті Мацько.
Чого? — трохи пожвавішавши, відповів Збишко.— Я сам думав, що мені полегшає! Думав, що й Дануську, і себе потішу... А потім я аж здивувався: коли вийшов зі склепу від тих трун, мені було так само тяжко, як і до того. Мабуть, воно так і є, що спасенним душам кров людська не потрібна.
Це тобі, мабуть, хтось сказав, бо сам ти до цього не додумався б.
Я сам зрозумів це через те, що світ мені після цього здався не веселішим, ніж до того. Ксьондз Калеб також підтвердив це.
Вбити ворога на війні зовсім не гріх, а похвальний вчинок, тим більше, що хрестоносці — вороги нашого народу.
Я теж не вважаю це за гріх і не жалкую за ними.
А все жалкуєш за Данусею?
Звісно! Як тільки згадаю, так і стане жаль. Але на те божа воля! Їй легше на небі, я вже до цієї думки звик.
То чого ж ти весь час сумний? Чого тобі треба?
Не знаю...
Відпочиваєш ти, скільки хочеш, а слабість твоя скоро минеться. Піди в лазню, випарся, випий коновку меду, щоб пропотіти, та й усе!
Ну, то й що?
— І тобі одразу стане весело.
— А звідки та веселість візьметься? В собі я її не знайду, а позичити ніхто її мені не позичить.
— Ти з чимось криєшся! Збишко здвигнув плечима,
— Нема мені чого веселитись, але немає з чим і критися.
Він сказав це так щиро, що Мацько відразу зрозумів: Збишко нічого не приховує. І старий рицар почав гладити широкою долонею свою сиву чуприну, як мав звичку робити це завжди, коли про щось глибоко замислювався. Нарешті промовив:
— То я скажу, чого тобі бракує: одне у тебе скінчилось, а друге ще не почалося. Розумієш?
— Не дуже, але може бути.
І він потягнувся, наче його хилило на сон.