— Слава Ісусу Христу! — привіталась вона.
— На віки вічні! — відповів з прояснілим обличчям Збишко.— От здорово! Ми оце збиралися їхати в Згожелиці, а ти сама вже тут!
І очі його засяяли радістю, бо останнім часом повелося так, що скільки разів він її бачив, стільки разів на душі його ставало так ясно, наче він дивився на схід сонця.
А Ягенка, побачивши заклопотаних жінок з гребінцями в руках, шкребло біля Збишка на лаві і його розпатлане волосся, почала сміятися.
—От опудало, так опудало! — вигукнула вона, показуючи з-під вишневих губів прекрасні білі зуби.— Тобі б у коноплях або в вишневому садку стояти та горобців лякати!
Він зніяковів і сказав;
—Ми хотіли їхати в Згожелиці, там би тобі ніяк було гостей зневажати, а тут можеш собі з мене глузувати, скільки хочеш, бо я знаю, що тобі завжди приємно це робити.
— Мені приємно це робити? — запитала дівчина.—
Господи милосердний! Я якраз приїхала просити вас на вечерю, а сміюся я не з тебе, а з оцих жінок, бо якби на мене, то я одразу впоралася б з твоїм волоссям. — Не впоралася б і ти!
А Яськові, думаєш, хто це робить?
Ясько твій брат,— відказав Збишко.
Звісно...
Але тут старий досвідчений Мацько вирішив допомогти їм.
В родинах,— сказав він,— коли у юнака-рицаря відростає волосся, його закручує в кучері сестра, а старшим — дружина; але, якщо у рицаря немає ні сестри, ні дружини, то є звичай, що це роблять навіть незнайомі шляхетські дівчата.
Справді є такий звичай? — спитала, опустивши очі, Ягенка.
Не тільки по маєтках, а й по замках і навіть при королівському дворі,— відповів Мацько.
Потім сказав жінкам:
Якщо ви нічого не вмієте робити, то йдіть собі до челядні!
І нехай принесуть мені гарячої води,— додала Ягенка.
Мацько вийшов разом з жінками, ніби для того, щоб вони не барилися, і коли незабаром гаряча вода була принесена, Ягенка із Збишком залишилися в кімнаті самі. Намочивши рушника, Ягенка стала змочувати Збишкові волосся, а коли воно перестало вихритись і рівно лягло, вона взяла гребінця й сіла на лаві поруч юнака, щоб продовжувати роботу.
Так вони сиділи поруч, обоє надзвичайно гарні й незмірно закохані, але збентежені й безмовні. Нарешті Ягенка почала викладати його золотисте волосся, а він, відчуваючи близькість її піднятих рук, її пальців, тремтів з голови до ніг, стримуючись усією силою волі, аби не схопити її за стан і не пригорнути з усієї сили до грудей.
В тиші було чути їх прискорене дихання.
Ти, бува, не хворий? — спитала через деякий час Ягенка.— Що з тобою?
Нічого,— відповів молодий рицар.
Бо ти якось так дихаєш...
І ти дихаєш...
Знов запала тиша. Ягенчині лиця зацвіли, як троянди, вона відчувала, що Збишко ні на мить не зводить очей з її обличчя і, щоб приховати своє збентеження, знов спитала:
Чого ти так дивишся?
Це тобі заважає?
Не заважає, я просто питаю.
Ягенко!
Що?..
Збишко набрав у груди повітря, зітхнув, поворушив губами, немов збирався говорити далі, але, видно, йому невистачало відваги, і вій тільки повторив знову:
Ягенко!
Що?
— Коли я боюсь тобі щось сказати...
— Не бійся. Я проста дівчина, а не дракон.
—Звісно, не дракон! Але дядько Мацько каже, що хоче тебе брати...
—А хоче, тільки не для себе.
І вона замовкла, наче злякалася своїх слів.