Інші вголос заявляли, що такої, як Ягенка, треба шукати хіба в Кракові в королівському палаці. Бо крім багатства, вроди й вишуканих манер, в ній шанували ще й надзвичайне здоров'я і силу. Всі про неї були одної думки: «Оце та жінка, що може підперти рогатиною в бору ведмедя. Їй не треба гризти горіхів, нехай-но тільки розкладе їх на лаві та з розгону сяде, то так усі й роздушить, наче млиновим каменем». Так її вихваляли і в парафіяльній Кшесні, й по сусідніх селах, і навіть у воєводському Серадзі. Однак, заздрячи Збишкові, ніхто надто не дивувався, що Ягенка припала саме йому, бо і його осявала така воєнна слава, як нікого іншого на всю околицю.
Молоді влодики і шляхтичі розповідали цілі легенди про німців, яких Збишко безліч «намолотив» під проводом Вітольда в битвах та на герцях на втоптаній землі. Розказували, що від нього не врятувався жодний німець, що він у Мальборзі аж дванадцять їх збив з коней, а з-поміж них магістрового брата Ульріха; нарешті, казали, що він міг змагатися навіть з краківськими рицарями і що сам непереможний Завіша Чорний був його доброзичливим другом.
Декотрі не хотіли вірити таким неймовірним байкам. але й вони, коли заходила мова про те, кого б округа обрала ватажком, якби польським рицарям довелося виступати проти ворога, казали: «Звичайно, Збишка!», а вже потім називали волохатого Чтана з Рогова та інших місцевих дужак, яким в рицарській вправності однак далеко було до молодого дідича з Богданця.
Велике багатство і слава створили Збишкові людську пошану. Взяті за Ягенкою Мочидоли та великі абатові! маєтки не були його заслугою, але у нього вже до того був Спихов з його величезними назбираними Юрандом скарбами, а крім того, подейкували люди, що за саму воєнну здобич богданецьких рицарів панцерами, кіньми, одежею та всілякими коштовностями можна було б купити три або й чотири добрих села.
В цьому вбачали якусь особливу милость божу над родом Градів герба Тупа Підкова. Ще недавно підупалий, з одним тільки занедбаним Богданцем, він тепер підносився над усіма іншими в околиці. «Адже в Богданці після пожежі зостався тільки скособочений будинок,— казали старі люди,— і його власники за браком робочих рук мусили його заставити родичеві, а тепер замок будують». Здивування було велике, але воно поєднувалося з загальним інстинктивним почуттям, що весь народ нестримною ходою прямує до якогось великого достатку і що з волі божої так і повинно бути, отже, в тому здивуванні не було злої заздрості. Навпаки, околиця пишалась і хвалилась рицарями з Богданця. Вони були ніби наочним доказом того, до чого може допровадити шляхтича дужа рука в поєднанні з мужнім серцем та рицарським прагненням пригод. Дивившись на них, не один також відчував, що йому тісно в своєму обійсті, у своїй батьківщині, і що за границею в ворожих руках перебувають величезні багатства й неозорі землі, котрі можна здобути з величезною користю для королівства і для себе особисто. І той надмір сил, що його відчували окремі роди, розпирав усе суспільство, як той окріп, що мусить збігти з посуду. Мудрі краківські радники і сам миролюбний король могли стримувати ці сили й відкладати війну з одвічним ворогом на довгі роки, але ніяка людська міць неспроможна була ні притлумити їх цілком, ні стримати того пориву, з яким іде до величі душа суспільства.
Мацько дожив до щасливих днів свого життя. Він не раз говорив сусідам, що дістав більше, ніж сподівався. Навіть старість тільки побілила йому на голові й на бороді волосся, але не відібрала ні сили, ні здоров'я. Серце його сповнене було такої радості, якої він ніколи досі не зазнав. Колись суворе його обличчя ставало все добродушнішим, а очі сміялись до людей доброю усмішкою. В душі він був певний, що все лихе вже скінчилось назавжди і що ніяка журба, ніяке нещастя не затьмарить щасливих днів його життя, які плинули спокійно, мов прозорий струмок. До старості воювати, на старість господарювати та збільшувати для онуків маєтність — це завжди було його заповітним бажанням, і тепер воно цілком здійснилось. Господарство йшло — краще й не треба. Значна частина борів була вирубана; розкорчовані й засіяні цілинні ділянки щовесни зеленіли врунами всілякого хліба; збільшувався достаток; на луках паслося сорок кобил з лошатами, яких старий шляхтич щоденно оглядав; череди овець і рогатої худоби паслися по толоках та перелісках; Богданець зовсім змінився: з пустки-селитьби він перетворювався на людне й заможне село, і кожному, хто наближався до нього, впадала в очі видна здалеку сторожова вежа й непочорнілі ще стіни замка, що виблискували золотом на сонці й пурпуром у промінні вечірньої зорі.