І старий Мацько радів у душі достатками, господарством, прихильною долею і не перечив, коли люди казали, що у нього щаслива рука. Через рік після близнюків знову народився хлопчик, якого Ягенка на честь і на пам'ять про свого батька назвала Зихом. Мацько зустрів його з радістю і нітрохи не турбувався тим, що коли так піде й далі, то подробиться здобута з такими труднощами маєтність. «Бо що ми мали? — казав він одного разу з цього приводу Збишкові.— Нічого! А проте бог нам поміг надбати. У старого Пакоша з Сулиславиць тільки одне село і двадцять два сини, а вони ж із голоду не вмирають. Мало хіба землі в королівстві і в Литві? Мало хіба сіл і замків у руках псявір-хрестоносців? Ого! А може ж таки дасть господь-бог, що поталанить! То був би непоганий притулок, бо там усі замки з червоної цегли, і наш милостивий король поробив би з них кастелянства». Гідним уваги було те, що Орден досяг вершини своєї могутності й переважав багатством, силою та численністю навченого війська всі західні королівства, проте старий рицар думав про замки хрестоносців як про майбутні сельбища для своїх онуків. І багато інших в королівстві Ягелла, мабуть, думали так само, і не тільки тому, що це були давні польські землі, котрі захопив Орден, а й тому, що відчували свою могутню силу, яка вирувала в народних грудях і шукала на всі боки виходу.
Замок був збудований аж на четвертий рік після одруження Збишка, та й то з допомогою не тільки місцевих, згожелицьких та мочидольських робочих рук, а й сусідських, особливо старого Вілька з Бжозової; зоставшись по смерті сина самотнім, він дуже подружив із Мацьком, а потім розкрив своє серце для Збишка і Ягенки. Мацько оздобив покої воєнною здобиччю, взятою ними із Збишком або успадкованою від Юранда й вивезеною із Спихова, додав до цього речі, які залишились від абата, і те, що Ягенка привезла з дому, дістав у Серадзі скляні шибки для вікон і прекрасно устаткував житло. Проте Збишко з жінкою й дітьми перебрався в замок аж на п'ятий рік, коли вже остаточно були закінчені й інші будівлі — стайні, обори, кухні й лазні, а також підземні склепи, збудовані для довговічності з каменю на вапні. Але сам Мацько до замка не перебирався; він вважав за краще залишатися в старому домі, а на всі прохання Збишка і Ягенки відмовлявся, так мотивуючи своє відмовлення:
—Я вже там і помру, де народився. Ви знаєте, що за війни Гжималітів з Наленчами Богданець був спалений дощенту, — згоріли всі будівлі, всі хати, навіть тини, залишився тільки оцей дім. Люди казали, що він не згорів через те, що на покрівлі був товстий шар моху, але я думаю, що в цьому була і ласка божа і його воля — аби ми сюди повернулись і відціля знову зросли. За наших воєнних походів я не раз думав, що нам нема до чого повертатися, але це було не зовсім слушно, бо господарювати справді не було на чому і їсти не було чого, зате було де голову прихилити. Ви, молоді, інша річ, але я так думаю, коли цей старий дім не погордував нами, то не повинен і я ним гордувати.
І він залишився в старому домі. Проте любив приходити до замка, щоб помилуватись його величчю та красою і заразом подивитися на онуків. Все, що він там бачив, було в переважній більшості ділом його рук, однак сповнювало його подивом і гордістю. Інколи до нього приїжджав старий Вільк, щоб «побазікати» з ним коло вогню, а часом Мацько сам одвідував його з тією самою метою в Бжозовій і так одного разу висловив йому свої думки про «нові порядки»:
—Знаєте що? Мені іноді аж чудно. Ви ж знаєте, Збишко і в Кракові в королівському замку бував (там йому ледве голови не зітнули), і в Мазовії, і в Маль-' борзі, і в князя Януша, а Ягенка теж у достатках зростала, хоч вони власного замка й не мали... А тепер як подивишся, то ніби вони ніколи інакше й не жили... Ходять, кажу вам, по покоях, ходять і ходять, слугам там усе, що треба, наказують, а як стомляться, то сядуть. Справжні кастелян і кастелянша! Є у них такий покій, де вони вкупі з старостами, економами та челяддю обідають, а в тім покої, лави для нього і для неї вищі, а всі інші сидять нижче і ждуть, поки панам не насиплють у миски страви. Отакі в них придворні звичаї, аж мені доводиться нагадувати собі, що то не якесь велике панство, а мій же небіж із жінкою, які мене, старого,, цілують в руку, садовлять на першому місці та називають своїм добродієм.
—За те їм господь помагає,— зауважив старий Вільк.
Потім покивав сумно головою, випив меду, підворушив залізною кочергою головні в вогнищі і сказав: