У Мальборзі?
А то ж де?
Збишко деякий час дивився на нього здивовано, потім ударив себе долонями по стегнах і сказав:
—Боже мій! А я ж зовсім забув.
—Тобі можна було забути, бо ти свою обітницю виконав,— відповів Мацько,— але не дай боже, щоб я ухилився від присяги і власної честі. Не наш це звичай, щоб забувати, і клянусь святим хрестом, що поки мого життя — не забуду.
Мацько спохмурнів, і обличчя його стало таким грізним і лихим, яким Збишко бачив його тільки в минулі роки у Вітольда і Скірвоїлла перед битвою з хрестоносцями.
Ну, і що ж? — запитав Збишко.— Ухилився?
Не ухилився, а не прийняв мого виклику
Чому?
Він став великим комтуром.
Куно Ліхтенштейн став великим комтуром?
Еге ж. Його, може, оберуть навіть великим магістром! Хто там їх знає! Але Куно вже й тепер вважає себе нарівні з князем. Кажуть, що він усім керує і що всі справи Ордену в його руках, а магістр нічого без нього не робить. Де там тобі такий стане на втоптану землю! Тільки людей насмішив.
Невже з вас насміялися? — спитав Збишко, й очі його раптом запалали гнівом.
Сміялася княгиня Олександра в Плоцьку: «Їдь,— каже,— та виклич римського імператора! Йому,—каже (нібито Ліхтенштейнові),—як мені відомо, прислали виклик також Завіша Чорний, Повала і Пашко з Біскупиць, та він нічого не відповів навіть таким воїнам, бо не може. Звісно, йому не бракує хоробрості, але він чернець—каже—і займає такий важливий і почесний пост, що йому не до цього — для його честі було гірше прийняти виклик, ніж відмовити». Отак казала княгиня.
А ви їй що?
Дуже мені було прикро, але я сказав, що однак мушу їхати до Мальборга, аби міг сказати богові й людям: «Я зробив усе, що міг». Надумав я тоді просити княгиню дати мені яке-небудь доручення в Мальборг і написати листа, бо знав, що інакше я з того вовчого кубла не винесу голови. А сам думав так: «Не прийняв він виклику ні Завіші, ні Повали, ні Пашка, але коли я при самому великому магістрові та гостях схоплю його за морду та висмичу йому вуса й бороду, то він змушений буде битися».
А бодай вас! — захоплено вигукнув Збишко.
А що? — сказав старий рицар.— Спосіб на все знайдеться, аби була голова на плечах. Але господь не допустив — Ліхтенштейна не було в Мальборзі. Казали, що виїхав послом до Вітольда. Я не знав, що мені робити — ждати чи їхати за ним. Боявся розминутися. Але тому, що я здавна знайомий з магістром і великим одежничим, то не втаїв від них, чого приїхав, а вони давай кричати, що цього не може бути.
Чому?
Та все через ту причину, про яку говорила княгиня в Плоцьку. І магістр сказав при цьому: «Що б ти про мене подумав, коли б я приймав виклики від кожного рицаря з Мазовії або з Польщі?» Ну, і мав рацію, бо його вже давно не було б на світі. Вони обидва з одежничим дуже дивувалися, а потім розказали про це за столом під час вечері. Що там зчинилося — немов хто у вулик дмухнув! Особливо гостей обізвалась ціла зграя: «Куно,— кричали вони,— не може, але ми можемо!» Я тоді вибрав собі трьох і хотів з ними битися по черзі, та магістр після довгих упрохувань дозволив мені битися тільки з одним, також Ліхтенштейном, родичем Куно.
— Ну і що?,
—Звісно, що, привіз його бляху, але вона така порубана, що за неї ніхто не дасть і гривні.
— Бійтесь бога, це ж ви виконали присягу!
—Спочатку я зрадів, бо й сам так вважав, але потім подумав: «Ні, це не те саме!» Так я й досі не маю спокою, бо й справді — може, це не те саме!
Але Збишко став утішати його:
—Ви знаєте, що в таких ділах я ні собі, ні комусь іншому не потураю, але якби таке сталося зі мною, я цілком задовольнився б. І кажу вам, що мою думку можуть підтвердити найвизначніші рицарі в Кракові. Сам Завіша, який найкраще знається на правилах рицарської честі, не скаже нічого іншого.
—Ти так гадаєш? — запитав Мацько.
—Подумайте тільки: вони, славні на весь світ, викликали його, проте жодний з них не спромігся зробити стільки, скільки зробили ви. Ви поклялися вбити Ліхтенштейна, — Ліхтенштейна й уколошкали.
—Може, й так,— сказав старий рицар.
А Збишко, який завжди цікавився рицарськими справами, запитав:
Скажіть: він був молодий чи старий? І як ви билися: на конях чи пішки?
Йому було років з тридцять п'ять, борода до пояса, а билися ми на конях. Бог мені поміг стусонути його списом, але потім діло дійшло до мечів. Кажу тобі, в нього так цебеніла з рота кров, що борода перетворилась на суцільний сопляк.
—А ви скаржились, що старієтесь.
—Як сяду на коня або розкарячусь на землі, то ще тримаюся міцно, але на сідло при повній зброї вже не вискочу.
Старий лише зневажливо махнув рукою: мовляв, з Куно йому було б ще легше, потім вони пішли оглядати здобичну «бляху», яку Мацько забрав собі тільки як знак перемоги, бо вона була дуже порубана й нічого не варта. Лише набедреники та наколінники були цілі й високої якості,