—Хотілось би все-таки, щоб це був панцер Куно, — похмуро промовив Мацько,
Збишко сказав на це:
Бог свідок, що це було б краще. Якщо Куно стане магістром, то його вже не дістати, хіба в якій-небудь великій битві.
Я пильно дослухався, що люди кажуть,— відповів Мацько.— Одні кажуть, що після Конрада магістром буде Куно, а другі —що Конрадів брат Ульріх.
Як на мене, то нехай би був Ульріх,—сказав Збишко.
І я так хотів би, і знаєш чому? Куно розумніший і хитріший, а Ульріх запальніший. Він справжній рицар і додержує правил честі, але воювати з нами аж тремтить. Кажуть, що якби став магістром, то зірвалася б така буря, якої ще не було на світі. А Конрад уже частенько умліває. Одного разу він знепритомнів і при мені. Ех, дай господи! Може, діждемося!
Дай боже! А є які-небудь нові незгоди з королівством?
Є старі, є й нові. Хрестоносець завжди хрестоносець: хоч і бачить, що ти за нього дужчий і що йому б з тобою краще не заводитись, однак на твоє зазіхатиме, бо інакше не може.
Але ж вони вважають, що Орден сильніший за всіх.'
Не всі вони, а багато хто, а з-поміж них і Ульріх, Та воно й справді сила у них величезна.
—А пам'ятаєте, що казав Зиндрам з Машковиць?
—Пам'ятаю, і там що не рік, то гірше. Брат брата так не прийме, як приймали мене, коли ні один хрестоносець не бачив. Всім вони там залили сала за шкуру.
—Отже, чекати недовго!
—Може, недовго, а може, й довго,— сказав Мацько. І, трохи подумавши, додав:
— А поки що треба добре працювати та збільшувати
маєтність, щоб було з чим виступити на війну.
Але Конрад помер аж через рік. Ягенчин брат, Ясько із Згожелиць, який першим почув у Серадзі новину про його смерть і про обрання магістром Ульріха фон Юнгінгена, першим же привіз її в Богданець, де вона, як і в інших шляхетських садибах, глибоко потрясла душі й серця. «Настають часи, яких ще не було», урочисто промовив старий Мацько, а Ягенка зараз же привела до Збишка всіх дітей і сама стала з ним прощатися, наче він завтра мав вирушати на війну. Правда, Мацько і Збишко знали, що війна не може спалахнути, як вогонь у каміні, проте вірили, що вона буде, і почали до неї готуватися. Одбирали коні, панцери, навчали воєнного ремесла зброєносців, челядь, старост із сіл, котрі сиділи на німецькому праві й зобов'язані були виступати в походи верхи, а також дрібну шляхту та влодик, які охоче горнулися до багатших. Таке саме робилося й по всіх інших, садибах: скрізь гупали молотки по кузнях, скрізь чистили старі панцери, змащували розтопленим в казанах салом луки та реміння, вковували вози, готували запаси харчів у вигляді крупів і м'яса. Біля костьолів у неділі і свята розпитували одні одних про новини і досадували, коли вони були мирні, бо кожен у душі був глибоко переконаний, що треба раз і назавжди покінчити з цим страшним ворогом польського народу і що королівство доти не зможе квітнути в мирі, праці й могутності, поки, як сказала свята Бригіда, у хрестоносців не будуть вибиті зуби й відрубана права рука.
В Кшесні найбільше розпитували Мацька і Збишка, як людей, котрі знали Орден і вміли воювати з німцями, їх розпитували не тільки про новини, а й про способи війни з німцями: як найкраще на них нападати, як вони б'ються, в чому мають перевагу над поляками, а в чому поляки над ними, і чи краще, зламавши списа, трощити на них панцери сокирою чи мечем.
Мацько і Збишко справді все це добре знали, тому їх слухали з великою увагою, тим більше, що всі були певні: війна буде нелегка, битися доведеться з найдобірнішим рицарством усього світу і не спинятися на дрібних перемогах, а розбити ворога дощенту або самим загинути. Влодики тоді говорили між собою: «Як треба, то треба — або їм або нам смерть». І це не тільки не послаблювало пориву покоління, яке носило в душі передчуття майбутньої величі країни, а навпаки, цей порив зростав щодня і щогодини, і люди бралися до діла без пустої похвальби та чванливості, а швидше із зосередженим завзяттям і з непохитною готовністю вмерти.
— Нам або їм смерть судилася.
Проте час минав, а війни не було. Правда, ходили чутки про незгоди між королем Владиславом і Орденом, про Добжинську землю, хоч вона вже кілька років тому була викуплена, про приграничні суперечки, про якесь Дрезденко, про яке багато людей уперше чули і за яке нібито сварилися обидві сторони, але війни не було. Дехто вже навіть почав сумніватись, чи вона взагалі буде, бо суперечки бували завжди і звичайно кінчалися побаченням правителів двох країн, угодами та обміном посольствами. Отож і тепер розійшлася чутка, що якісь орденські посли приїхали до Кракова, а польські подалися до Мальборга. Стали говорити про посередництво чеського й угорського королів і навіть самого папи. На віддалі від Кракова ніхто нічого як слід не знав, серед населення ходили різноманітні, часто чудернацькі й неймовірні чутки, але війни не було.