Кінець кінцем і сам Мацько, який пам'ятав чимало воєнних погроз і угод, не знав, що про це все думати, і вирушив до Кракова, щоб дістати якісь точніші відомості. Барився він там недовго і вже на шостому тижні повернувся в набагато кращому настрої. І коли в Кшесні його, як звичайно, оточила цікава до новин шляхта, він на численні запитання відповів так;
— А наконечники списів та сокири у вас вигострені?
А що хіба? Ану ж бо! Ради бога! Які новини? Кого ви бачили? — гукали з усіх боків.
Кого бачив? Зиндрама з Машковиць! А які новини? Такі, що, мабуть, скоро треба буде сідлати коні.
—Господи! Як же так? Розказуйте! — А ви чули про Дрезденко?
—Звісно, що чули. Але то невеликий замок, яких багато, а землі там не більше, ніж у вас у Богданці.
—Це не причина для війни, хіба ж не так?
Звісно, що не причина; бували й важливіші, проте до війни не доводили.
— А знаєте, яку мені притчу розказав Зиндрам з Машковиць про те Дрезденко?
Швидше кажіть, а то згоріти можна від нетерплячки.
Він так мені сказав: «Ішов сліпий шляхом і спіткнувся на камінь. Спіткнувся тому, що був сліпий, а всетаки причиною був камінь». Отож Дрезденко і є такий камінь.
—Як це так? Адже Орден ще стоїть.
— Не розумієте? Тоді скажу вам інакше: коли посудина повна, то її переповнює лише одна крапля.
Рицарство пойняв такий великий запал, що Мацько мусив його гамувати, бо всі хотіли негайно сідати на коні й рушати до Серадзя.
—Будьте напоготові,— сказав він їм,— але терпляче ждіть. Про нас не забудуть.
І вони були напоготові, але ждали довго, так довго, що декого знову почав брати сумнів. Проте Мацько не мав сумніву, бо як приліт птаства віщує весну, так для досвідченого Мацька різні ознаки віщували війну — і то велику.
Насамперед в усіх королівських борах і пущах були влаштовані такі великі лови, яких не пам'ятали найстаріші люди. На них збирали тисячі загоничів і вбивали цілі череди зубрів, турів, ланей, оленів, диких кабанів та багато різної меншої звірини. Над лісами цілі тижні стояв дим, у якому коптили солоне м'ясиво і потім відсилали його до воєводських міст, а відтіля у Плоцьк на склад. Очевидно було, що створювався запас харчів для великого війська. Мацько добре знав, що це означає, бо такі лови перед кожним великим походом влаштовував у Литві й Вітольд. Але були й інші ознаки. «З-під німця» до королівства і в Мазовію почали втікати цілими юрбами хлопи. В околиці Богданця прибували головним чином піддані німецьких рицарів із Шльонська, проте відомо було, що таке саме діється скрізь, а особливо в Мазовії. Чех Глава, який хазяйнував у Спихові в Мазовії, прислав звідтіль кільканадцять мазурів, які втекли до нього з Пруссії. Ці люди просили дати їм можливість взяти участь у війні «пішки», бо хотіли помститись за свої кривди хрестоносцям, яких ненавиділи всією душею. Були чутки, що деякі приграничні села в Пруссії майже зовсім обезлюділи, тому що кмети з жінками й дітьми перебралися до мазовецьких князів. Правда, хрестоносці вішали схоплених втікачів, але нещасних людей ніщо вже не могло стримати, і багато їх готові були краще вмерти, ніж жити в страхітливому німецькому ярмі. Далі по всій країні з'явилося багато «старців» із Пруссії. Всі вони простували до Кракова. Вони стікалися з Гданська, з Мальборга, з Торуня і навіть з далекого Кролевця, з усіх прусських міст, з усіх командорій. Серед них були не тільки старці, але й церковні та монастирські служки, органісти і навіть клірики та ксьондзи. Люди догадувались, що вони приносять відомості про все, що робиться в Пруссії: про воєнні приготування, про укріплення замків, про залоги, про наймане військо та гостей. Люди пошепки говорили, що воєводи по воєводських містах, а королівські райці в Кракові замикалися з ними на цілі години, вислухували їх і записували їхні повідомлення. Декотрі нишком поверталися в Пруссію, а потім знов з'являлися в королівстві. З Кракова надходили відомості, що король і його райці знають від них усе про кожен крок хрестоносців.
Протилежне діялось у Мальборзі. Один чоловік духовного звання, який утік з цієї столиці, зупинився у дідичів Конецьполя й розповідав їм, що магістра Ульріха та інших хрестоносців не турбують відомості з Польщі, бо вони певні, що одним ударом завоюють і знищать королівство на віки вічні «так, щоб від нього й сліду не лишилось». При цьому він повторював слова магістра, сказані на учті в Мальборзі: «Чим більше їх буде, тим дешевші стануть кожухи в Пруссії». Отже, хрестоносці готувались до війни з радістю й піднесенням, певні, що їм надішлють допомогу навіть найвіддаленіші королівства.