Але, незважаючи на всі ознаки війни, на приготування та заходи, війна не наставала так скоро, як того хотіли люди. Молодий дідич з Богданця вже почав нудьгувати вдома. У нього давно вже все було готове, душа рвалася до слави й до бою, через те йому тяжким був кожний зайвий день дожидання — і він часто докоряв старому рицареві, ніби від нього залежали війна і мир.
— Ви ж напевне обіцяли, що війна буде, — казав він,— а її нема й нема! Мацько відповідав:
Розумний ти, та не дуже! Хіба не бачиш, що діється?
А якщо король в останню хвилину погодиться на мир? Кажуть, що він не хоче війни.
Таки не хоче, але хто, як не він, крикнув: «Не був би я королем, коли б дав забрати Дрезденко!», а те Дрезденко німці як узяли, так і тримають досі. Звісно, Що король не хоче проливати християнської крові, але королівські райці — люди розумні, вони знають, що польська могутність більша, і припирають німців до стіни. Скажу тобі тільки одне — якби не було Дрезденка, то знайшлося б щось інше.
Я чув, те Дрезденко захопив ще покійний магістр Кондрат, а він же, певно, боявся короля?
Боявся, бо краще за інших знав польську могутність, але й він не міг вгамувати орденської зажерливості. В Кракові мені казали так: коли хрестоносці захопили Нову Мархію, старий фон Ост, власник Дрезденка, як ленник, вирішив піддатись королю, бо та земля споконвіку була польська, отже й він хотів перейти до королівства. Але хрестоносці запросили його до Мальборга, впоїли вином і добилися від нього письмової згоди. Тоді королю остаточно увірвався терпець.
— Звичайно, що міг урватися! — вигукнув Збишко. Але Мацько сказав:
—Вийшло так, як казав Зиндрам з Машковиць: Дрезденко — то тільки камінь, що на нього спіткнувся сліпий.
—А що буде, коли німці віддадуть Дрезденко?
Тоді знайдеться інший камінь. Але хрестоносець не віддасть того, що проковтнув, хіба черево йому розпореш — дай нам, боже, якнайшвидше це зробити
Ні! — вигукнув підбадьорений Збишко.— Кондрат, може, й віддав би, а Ульріх не віддасть. Це справжній рицар, без ніякого ганджу, але страшенно запальний.
Так вони розмовляли між собою, а тимчасом події розгорталися з такою швидкістю, з якою мчить гірською стежкою зрушений ногою подорожнього камінь,— все швидше й швидше до прірви.
Раптом по всій країні прогриміла звістка, що хрестоносці напали й пограбували старопольський, заставлений іоаннітам Санток. Новий магістр Ульріх нарешті показав своє справжнє обличчя: коли польські посли прибули вітати його з нагоди обрання магістром, він навмисне виїхав з Мальборга і з першого ж дня свого урядування наказав у стосунках з королем і Польщею замість латини вживати німецьку мову. Краківські державні діячі, які вели діло до війни нишком, зрозуміли, що він веде його одверто, і не тільки одверто, а й наосліп і з таким зухвальством, якого попередні магістри не допускали по відношенню до польського народу навіть тоді, коли могутність їхня справді перевищувала королівську.
Проте менш запальні й хитріші за Ульріха орденські сановники, які знали Вітольда, намагались привернути його на свій бік подарунками й такими надмірними лестощами, щось подібне до яких можна знайти хіба тільки в ті часи, коли римським імператорам за їх життя споруджували олтарі і храми. «У Ордену є два добродійники,— казали посли хрестоносців, кланяючись в ноги намісникові Ягелла, — перший — бог, а другий — Вітольд; тому кожне слово й кожне бажання Вітольда для хрестоносців священне». І вони благали його взяти на себе посередництво в справі про Дрезденко, розраховуючи на те, що він, як підлеглий короля, може цим його образити, і тоді їхні добрі стосунки будуть порушені якщо це назавжди, то принаймні на довгий час. Але тому що королівські радники знали про все, що робиться в Мальборзі, і про всі наміри хрестоносців, то король також вибрав посередником Вітольда.
І Орден пошкодував про свій вибір. Орденські сановники, яким здавалося, що вони знають великого князя, знали його ще недостатньо; Вітольд не тільки присудив Дрезденко полякам, але, знаючи справу і передбачаючи, чим вона може скінчитися, знову підняв Жмудь і, дедалі більше виявляючи перед Орденом своє грізне обличчя, став допомагати їй людьми, зброєю та хлібом, надісланим з родючих польських земель.