Збишко одразу визвірився на нього:
Остерігайтесь називати її курдупелем,— сказав він, бліднучи від гніву,— і знайте, що коли б вам було менше років, я зараз же наказав би втоптати землю за замком і нехай би діло скінчилось вашою або моєю смертю!..
Замовкни, молокососе!.. Я й зараз дав би тобі ради.
Замовкни! — повторила княгиня.— Замість думати про свою голову, ти ще заводиш сварку! Краще було б пошукати для Данусі статечнішого рицаря. І скажу тобі: коли хочеш бушувати, то йди собі в інше місце, тут такі не потрібні...
Збишко засоромився і став перепрошувати княгиню. При цьому він подумав, що коли у пана Миколая з Длуголясу є дорослий син, то він колись викличе його на поєдинок — пішого або кінного, щоб не дарувати за
«курдупеля». А тимчасом вирішив поводитись в королівських покоях смирно й нікого не викликати, хіба тільки коли б цього вимагала рицарська честь...
Тимчасом засурмили сурми, сповіщаючи, що сніданок готовий. Княгиня взяла за руку Данусю і пішла в королівські покої, перед якими стояли і ждали її світські сановники та рицарі. Княгиня Земовітова увійшла раніше, бо як рідна сестра короля посідала за столом вище місце. В залі одразу стало повно іноземних гостей та запрошених місцевих сановників і рицарів. Король сидів біля переднього кінця столу, а коло нього — епіскоп краківський і Войцех Ястжембець, що був хоч і нижчий саном за прелата, проте як папський посол сидів по праву руку короля. Дві княгині зайняли подальші місця. За Ганною Даиутою зручно вмостився на широкому стільці колишній архієпіскоп гнєзненський Ян, князь з роду шльонських Пястів, син опольського князя Болька III. Збишко чув про нього при дворі Вітольда і тепер, стоячи за княгинею й Данусею, одразу впізнав його по надзвичайно буйному, кучерявому волоссі, що робило його голову схожою на церковне кропило. При дворах польських князів його так і називали Кропило, і навіть хрестоносці дали йому ім'я «Грапіла». Він відомий був веселістю та легковажним поводженням. Одержавши проти королівської волі право на гнєзненське архієпіскопство, хотів зайняти його збройною силою, за що був позбавлений сану й вигнаний з країни; зв'язався з хрестоносцями, які дали йому бідне Кам'янське єпіскопство на Помор'ї. Аж тоді він зрозумів, що з можновладним королем краще жити в злагоді, ублагав його простити, повернувся на батьківщину і ждав, поки звільниться якась єпіскопська кафедра, яку він сподівався одержати з рук милостивого короля. В майбутньому його сподівання справдились, а поки що він старався привернути серце короля дотепністю. Проте давня прихильність до хрестоносців у нього залишилась назавжди. Навіть і тепер, при дворі Ягелла, де сановники й рицарі ставились до нього не дуже привітно, він шукав товариства Ліхтенштейна й намагався сідати за столом поруч нього.
Так було й тепер. Стоячи за стільцем княгині, Збишко опинився так близько від хрестоносця, що міг би досягти до нього рукою. Пальці його зараз же мимоволі почали свербіти і стискатись в кулаки, але він погамував свою запальність і не дозволяв собі навіть думати про сварку. Проте не міг стриматись і раз у раз жадібно поглядав на лисіючу ззаду рудувату голову Ліхтенштейна, на шию, руки й плечі, прагнучи вияснити, чи багато було б йому роботи, коли б довелось зустрітися з ним чи то в бою, чи на герці, йому здалося — що не дуже багато, бо хоч лопатки хрестоносця вирізнялися з-під вузького одягу з сірого сукна досить сильно, все ж таки він був слабосилий в порівнянні з Повалою, Пашком Злодієм з Біскупиць, з обома преславними Сулимами, з Кшоном з Козіхглув та з багатьма іншими рицарями, які сиділи за королівським столом.
На них-то й поглядав Збишко з подивом і заздрістю, але найбільше привернув його увагу сам король, який, бистро позираючи на всі боки, раз у раз загортав пальцями волосся за вуха, ніби нетерпілося йому, що сніданок ще не почався. На якусь мить погляд його затримався й на Збишкові, і молодого рицаря пойняв страх, а коли подумав, що йому напевне доведеться стати перед гнівним королівським обличчям, то дуже занепокоївся. Він уперше серйозно подумав про відповідальність і кару, яка його могла спіткати, бо до того часу все це здавалося йому чимось далеким, невиразним, отож і не вартим уваги.
Та німець навіть не догадувався, що той рицар, який так зухвало напав на нього на шляху, знаходиться поблизу нього. Розпочався сніданок. Подали винну юшку, так міцно заправлену яйцями, корицею, гвоздикою, імбирем та шафраном, що дух розійшовся по всій залі. Одночасно блазень Цярушек, що сидів коло дверей на ослоні, почав тьохкати соловейком, що, видно, бавило короля. Другий блазень обходив стіл разом із слугами, які подавали страви, непомітно ставав за гостями і так вдало наслідував дзижчання бджоли, що декотрі клали ложки й починали відмахуватись. Спостерігаючи, це, інші вибухали реготом. Збишко ретельно прислуговував княгині й Данусі, але коли Ліхтенштейн почав ляпати себе по лисіючій голові, він забув про небезпеку й почав реготати до сліз, а молодий литовський князь Ямонт, син смоленського намісника, так щиро допомагав йому, аж у нього падали їстива з блюд.