Тут вся сила і вся надія. Пам'ятаю, як у Мальборзі не раз нарікали, що в битві з вами за кожну п'ядь землі треба заплатити річкою крові.
Кров і тепер поллється річкою, — відповів Мацько.— Адже й Орден ще ніколи не збирав стільки війська.
Повала зауважив:
Рицар Кожбуг, який їздив з королівськими листами до магістра, казав, що хрестоносці хвалились, ніби ні в римського імператора, ні в жодного короля немає такої армії і що Орден міг би завоювати всі королівства.
Але ж нас таки більше!— сказав Збишко.
Так, але вони легковажать Вітольдовим військом, вважаючи, що воно погано озброєне і від першого ж удару розсиплеться, як череп'яний горщик під молотом. А правда це чи неправда, не знаю.
І правда, і неправда! — озвався розважливий Мацько.— Ми із Збишком знаємо їх, бо разом з ними воювали. Зброя у них таки гірша, коні миршаві, через те вони не завжди витримують рицарський натиск, але серця у них хоробрі, мабуть, хоробріші, ніж у німців.
Незабаром все це виявиться, — сказав Повала.— У короля весь час набігають на очі сльози, коли подумає, що доведеться пролити стільки християнської крові. Він ще й тепер готовий укласти справедливий мир, але пиха хрестоносців не допустить до цього.
Це правда! Я знаю хрестоносців, та й усі ми їх знаємо,— підтвердив Мацько.— Бог там десь уже приготував терези, на які покладе нашу кров і кров ворогів нашого народу.
Вони вже були недалеко від мазовецьких корогов, серед яких стояли намети пана де Лорша, коли раптом побачили серед «вулиці» велику юрбу людей, які стояли й дивилися на небо.
Спиніться там, спиніться! — вигукнув якийсь голос з юрби.
Хто там говорить і що ви тут робите? — запитав Повала.
Клобуцький настоятель. А ви хто такі?
Повала з Тачева, рицарі з Богданця і де Лорш.
—Ах, то ви, пане,— промовив таємничим голосом ксьондз настоятель, підходячи до коня Повали.— Гляньте на місяць і придивіться, що на ньому робиться. Це віща і чудовна ніч!
Рицарі стали дивитись на місяць, що вже зблід і мав заходити.
Нічого не можу розібрати!— сказав Повала,— А ви що бачите?
Чернець у каптурі б'ється з королем у короні! Дивіться! Он там! Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Ой, як же вони запекло б'ються!.. Господи, помилуй нас грішних!
Навколо запала тиша, бо всі затамували дух.
Дивіться! Дивіться!— гукав ксьондз;
Правда! Щось там таке є!— сказав Мацько.
Правда! Правда!—підтвердили інші.
—О! Король звалив ченця!— крикнув раптом клобуцький настоятель.— Наступив на нього ногою! Слава Ісусу Христу!
—На віки вічні!
В цю мить велика чорна хмара заступила місяць, і стало темно, тільки полум'я вогнищ кривавими пасмами тремтіло на дорозі.
Рицарі рушили далі, а коли од'їхали від, юрби, Повала опитав:
—Ви що-небудь бачили?
Спочатку нічого,— відповів Мацько,—але потім виразно бачив і короля, і ченця. І я. — І я.
Це знак божий,— озвався Повала.— Ну, то, незважаючи на сльози короля, з миру, видно, нічого не вийде.
А битва буде така, якої ще світ не бачив,—сказав Мацько.
І вони мовчки їхали далі, окрилені й урочисті.
Коли вони були вже недалеко від намету пана де Лорша, зірвався такий страшний вітер, що вмить порозкидав багаття мазурів. Повітря зароїлося тисячами жаринок, палаючих трісок, іскор і затуманилось клубами диму.
—Та й дме ж як страшно!— сказав Збишко, відкочуючи опанчу, яку вітер закинув йому на голову.
—А в вітрі чути немов людський стогін і голоси.
—Незабаром світатиме, але ніхто не знає, що йому несе прийдешній день, — додав де Лорш.
Перед ранком буря не тільки не вщухла, а розбурхалась настільки, що не можна було нап'ясти намету, в якому король від початку походу щоденно вислуховував по три святі меси. Нарешті прибіг Вітольд і, став просити, щоб король відклав відправу до більш слушного часу в лісовому затишку і не затримував виступу, його бажання було виконане, бо інакше й не залишалось нічого робити.
Коли зійшло сонце, лавою рушило військо, а за ним нескінченна валка возів. Через годину вітер трохи вщух, так що можна було розгорнути знамена. І поля одразу, скільки око бачило, зацвіли немов барвистими квітками. Неможливо було охопити оком усі загони й цілий ліс різноманітних знамен, під якими полки посувалися вперед. Ішла Краківська земля під червоною корогвою з білим орлом у короні; це була головна корогва всього королівства, велике знамено для всього війська. Ніс її Марцін з Вруцімовиць, герба Пулкоза, могутній і славетний у світі рицар. За ним ішли придворні загони, один під подвійним литовським хрестом, а другий під Погонею. Під знаменом святого Георгія йшов сильний загін іноземних найманих воїнів і добровольців, який складався переважно з чехів і моравів. Їх багато брало участь у цій війні, бо ціла сорок дев'ята корогва складалася виключно з них. Це був народ дикий і недисциплінований, особливо піхота, яка йшла за списарями, але такий звичний до війни і такий запеклий у бою, що всяка інша піхота, стикнувшися з ним, одскакувала від нього, як собака від їжака. Озброєні вони були бердишами, косами та сокирами, а найбільше залізними ціпами, якими орудували з страшною вправністю. Вони наймалися до кожного, хто їм платив, бо їх стихією була війна, грабунок і різня.