Почувши це, рицарі стрепенулись, король змінився на обличчі, на мить замовк, а потім вигукнув:
Слава Ісусу Христу! Де ти їх бачив і скільки корогов?
Бачив одну корогву коло Грюнвальда,— засапавшись, відповів Ганко, — але з-за пагорка здіймалась курява, коли б їх не йшло більше!
— Слава Ісусу Христу!— повторив король.
Тоді Вітольд, якому від першого слова Ганка кров шугнула в обличчя, а очі загорілися, як жар, звернувся до придворних і крикнув: — Відкласти другу месу й подати мені коня!
Король поклав йому рук на плече і сказав:
—Їдь ти, брате, а я залишуся й вислухаю другу месу.
Вітольд і Зиндрам з Машковиць скочили на коней, але в ту мить, коли вони повернули до табору, примчав другий гонець, шляхтич Петро Окша з Влостова, і ще здаля почав гукати:
—Німці! Німці! Я бачив дві корогви!
— На коней!—залунали голоси серед придворних і рицарства.
Не встиг ще скінчити Петро, коли знов залунав тупіті примчав третій гонець, а за ним четвертий, п'ятий і шостий: всі вони бачили німецькі корогви, яких надходило все більше. Тепер уже не було ніякого сумніву, що королівському війську перепиняє дорогу ціла орденська армія.
Рицарі миттю роз'їхались по своїх корогвах. З королем біля каплиці-намету залишилась тільки купка придворних, ксьондзів і слуг. У цю хвилину залунав дзвінок, сповіщаючи, що калішський настоятель починає правити другу месу. І Ягелло, склавши руки на молитву й піднявши очі вгору, повільним кроком пішов у намет.
Ксьондз Бартош із Клобуцька вже закінчив першу месу, а Ярош, калішський настоятель, мав незабаром почати другу, і король вийшов з намету, щоб трохи розпростати закляклі коліна, але тут на змиленому коні примчав, як буря, шляхтич Ганко Остойчик і, ще не злізши з сідла, крикнув:
— Милостивий королю, німці йдуть!
Коли король після меси знов вийшов з намету, він уже міг на власні очі переконатися, що гінці казали правду: по краях рівнини, що підіймалася вгору, щось зачорніло, немов на чистому полі раптом виріс бір, а надутим бором вигравала й мінилася на сонці веселка знамен. А ще далі, аж ген за Грюнвальдом і Танненбергом, до неба підносилась величезна хмара куряви. Король оглянув весь цей грізний виднокруг, потім звернувся до ксьондза підканцлера Миколая й запитав:
—Якого сьогодні святого?
—День розіслання апостолів, — відповів ксьондз підканцлер.
Король зітхнув.
—Отже, день апостолів буде останнім днем життя для багатьох тисяч християн, які зійдуться сьогодні на цьому полі.
І він показав рукою на широку, пусту рівнину, серед якої, на півдорозі до Танненберга, росло кілька вікових дубів.
Тимчасом королю підвели коня, а віддалік показалось шістдесят озброєних списами людей, яких Зиндрам прислав охороняти королівську особу.
Королівською вартою командував Олександр, менший син плоцького князя і брат того Земовіта, що був обдарований особливими воєнними здібностями і засідав у військовій раді. Друге після нього місце займав небіж монарха, Зигмунт Корибут, юнак, який подавав великі надії і мав велике майбутнє, але був неспокійної вдачі. З-поміж рицарів найславетніші були: Ясько Монжик з Домброви, справжній велетень, що майже дорівнював зростом Пашкові з Біскупиць, а силою мало чим поступався самому Завіші Чорному, чеський барон Жулава, невеличкий і худий, але надзвичайно спритний, він прославився поєдинками при чеському й угорському дворах, де поклав кільканадцять австрійських рицарів, і другий чех, Сокол, лучник з лучників, і великополянин Беніаш Вєруш, і Петро Медіолянський, і литовський боярин Сенко з Погоста, батько якого Петро командував одною з смоленських корогов, і королів родич князь Федушко, і князь Ямонт, і, нарешті, польські рицарі, «одібрані з тисяч», які заприсяглися боронити короля до останньої краплі крові й охороняти його від всіляких воєнних небезпек. Безпосередньо при особі короля перебували: ксьондз підканцлер Миколай і секретар Збишко з Олесниці, вчений юнак, вправний у читанні й письмі і разом дужий, як вепр. Озброєння короля пильнували три зброєносці: Чайка з Нового Двору, Миколай з Моравиці і Данилко Русин, який держав королівський лук і сагайдак. Почет доповнювали кільканадцять придворних, які на прудких скакунах мали передавати війську накази.