Зброєносці прибрали короля в чудовий блискучий панцер, потім підвели йому також «одібраного з тисяч» гнідого огиря, який пирхав на щасливу ознаку з-під сталевого налобника і, сповнюючи повітря іржанням, трохи присів, як птах, що зривається летіти. Відчувши під собою коня, а в руці списа, король раптом змінився. Смуток зник з його обличчя, невеликі чорні очі почали поблискувати, а на обличчі з'явився рум'янець; але це була тільки одна хвилина,— коли ксьондз канцлер почав благословляти його хрестом, він знову споважнів і покірно схилив свою голову в срібному шолом.
Тимчасом німецька армія, повільно спускаючись з високої рівнини, поминула Грюнвальд, поминула Танненберг і спинилася в повному бойовому порядку посеред поля. Знизу, з польського табору, добре видно було грізну лаву величезних, закутих в залізо коней і рицарів. Бистрі очі навіть виразно бачили, наскільки давав можливість вітер, що метляв знаменами, різноманітні знаки, вишиті на них: хрести, орли, грифи, мечі, шоломи, ягнята, голови зубрів та ведмедів.
Старий Мацько і Збишко, які воювали раніш з хрестоносцями і знали їхнє військо та герби, показували своїм серадзянам дві корогви магістра, в яких служив цвіт добірного рицарства, і головну корогву всього Ордену, якою командував Фрідрих фон Валленрод, і могутню корогву святого Георгія з червоним хрестом на білому полі, і багато інших орденських корогов. Не знали вони тільки гербів різних іноземних гостей, тисячі яких зібрались тут з усіх кінців світу: з Австрії, Баварії, Швабії, Швейцарії, з славетної своїм рицарством Бургундії, з багатої Фландрії, з сонячної Франції, про рицарів якої свого часу розповідав Мацько, що вони, навіть збиті на землю, продовжують виголошувати войовничі Слова, з заморської Англії, батьківщини цілких лучників, і навіть з далекої Іспанії, де внаслідок постійної боротьби з сарацинами пишним цвітом, над усі інші країни, розквітли хоробрість і мужність.
На думку, що їм зараз доведеться зчепитися з німцями та всім оцим добірним рицарством, у гартованої шляхти з-під Серадзя, з Конецьполя, з Кшесні, з Богданця, з Бжозової та з інших польських земель стала закипати в жилах кров. Обличчя старших споважніли і стали суворі, воїни бачили, яка тяжка й жорстока буде тут робота. Зате серця молодих заскавучали, як скавучать на цепах хорти, здалека забачивши дикого звіра. Декотрі міцніше стискали в руках списи, руків'я мечів, топорища сокир і вже осаджували на задні ноги коней, немов готуючись до стрибка, у других запломеніли обличчя, треті часто задихали, немов їм раптом стало тісно в панцерах. Проте досвідчені воїни заспокоювали їх, кажучи: «Вистачить для вас усіх, коли б не було забагато».
Хрестоносці, дивлячись згори на лісисту низовину й бачачи на скраїську бору лише кільканадцять польських корогов, не були певні, що то вся королівська армія. Правда, ліворуч, біля озера, також видно було сірі юрби воїнів, а в кущах поблискувало щось схоже на вістря сулиць — коротких литовських списів. Але це міг бути лише великий польський кінний загін. І тільки втікачі із зруйнованого Гільгенбурга, яких кільканадцять чоловік привели до магістра, засвідчили, що проти них стоїть все польсько-литовське військо.
Проте втікачі марно говорили про могутність цього війська. Магістр Ульріх не хотів їм вірити, бо від самого початку цієї війни вірив лише в те, в що йому вигідно було вірити і що провіщало беззаперечну перемогу. Розвідки й гінців він не висилав, вважаючи, що й без цього відбудеться вирішальна битва, а вона не може закінчитись інакше, як страшною поразкою ворога. Певний своєї сили, якої до того часу жодний магістр не виводив на поле бою, він легковажив супротивником, а коли гнєвський комтур, який самостійно провадив розвїдку, повідомив його, що військо Ягелла численніше за орденське, магістр сказав:
— Яке там військо! Лише з поляками доведеться трохи поморочитись, а інші, нехай би їх було скільки завгодно,— просто набрід, здатний орудувати лише ложкою, а не зброєю.