Помітивши, нарешті, свою помилку, хрестоносець почав щось діставати з капшука й одночасно звернувся до епіскопа і сказав йому кілька слів по-німецьки, які епіскоп зараз же повторив по-польськи.
—Шляхетний пан каже тобі,— сказав він, звертаючись до блазня,— що ти дістанеш два скойці, але не джичи так близько, бо бджіл відганяють, а трутнів б'ють...
Блазень сховав два скойці і, користуючись свободою для блазнів при всіх дворах, відказав:
В Добжинській землі багато меду, через те її й обсіли трутні. Бий же їх, королю Владиславе!
На тобі й від мене шаг за те, що добре сказав,— мовив Кропило,—тільки пам'ятай, що коли драбина зламається, то бортник в'язи зверне. У тих мальборзьких трутнів є жала, і лізти в їхню борть небезпечно.
Овва! — вигукнув Зиндрам з Машковиць, краківський мечник.— їх можна викурити!
Чим?
Порохом.
Або сокирою борть зрубати! — сказав велетень Пашко Злодій з Біскупиць.
Серце Збиткове радісно калатало, бо він вважав, що такі слова провіщають війну. Але розумів їх і Куно Ліхтенштейн, який довго перебував у Торуні й Хелмні і вивчився польської мови, та не вживав її тільки через погорду. І тепер він, роздратований словами Зиндрама з Машковиць, втупив у нього свої сірі очі й промовив:
Побачимо.
Бачили наші батьки під Пловцями, а ми бачили під Вільною,— відказав Зиндрам.
Рах vobiscum! — вигукнув Кропило.— Рах, рах! Як тільки ксьондз Миколай з Курова залишить Куявське єпіскопство, а милостивий король призначить мене на його місце, я проголошу таке чудове казання про любов між християнськими народами, що зворушу вас до глибини душі. Бо що таке ненависть, коли не ignis та ще й ignis infernalis... Вогонь такий страшенний, що й водою не заллєш — хіба що вином треба заливати.
Давайте вина! Поїдемо на ops, як казав покійний епіскоп Завіша з Курозвенк!
— Аз ops'y до пекла, як казав диявол! — додав блазень Цярушек.
—То нехай він тебе вхопить!
—Краще буде, коли вхопить вас. Не бачив ще ніхто чорта з кропилом, але сподіваюся, що всі ми матимемо цю втіху...
— Спочатку я ще тебе покроплю. Дайте вина, і хай живе любов поміж християнами!
— Поміж справжніми християнами! — підкреслено повторив Куно Ліхтенштейн.
—Як так?! — вигукнув, підіймаючи голову, епіскоп краківський Виш.— Хіба ви знаходитесь не в споконвічному християнському королівстві? Хіба тут костьоли не старіші, ніж у Мальборзі?
—Не знаю,— відповів хрестоносець.
Коли йшлося про християнство, король був особливо чутливий. Йому здалося, що хрестоносець робить натяки на нього, і його вилицюваті щоки одразу взялися червоними плямами, а очі почали блищати.
Що це таке! — промовив він роздратованим голосом.— Невже я не християнський король, та?
Королівство називається християнським, — холодно відказав хрестоносець, — але звичаї в ньому поганські...
По цих словах підвелися грізні рицарі: Мартин з Вроцімовиць гербу Пулкоза, Флоріан з Коритниці, Бартош з Водзінка, Домарат з Кобилян, Повала з Тачева, Пашко Злодій з Біскупиць, Зиндрам з Машковиць, Якса з Торговиська, Кшон з Козіхглув, Зигмунт з Бобови і Сташко з Харбимовиць, могутні, славетні, переможці в багатьох битвах, в багатьох турнірах, і то паленіючи, то бліднучи від гніву, то скрегочучи зубами, почали вигукувати навперебій:
— Горе нам! Він гість, і його не можна викликати!
А Завіша Чорний, Єулимчук, найславетніший з славетних, «взірець рицаря», наморщив лоба і звернувся до Ліхтенштейна:
—Не впізнаю тебе, Куно. Як ти можеш, бувши рицарем, ганьбити великий народ, знаючи, що тобі як послові, не загрожує за це ніяка кара?
Але Купо спокійно витримав грізні погляди і спокійно відповів:
—Наш орден, перш ніж прибув до Пруссії, воював у Палестіні, але там навіть сарацини шанували послів. Тільки ви одні їх не шануєте, через те я й назвав ваші звичаї поганськими.
Після цих слів зчинився ще більший гомін. За столом знов залунали вигуки: «Горе, горе!»,
Але король, за литовським звичаєм, ляснув кілька разів у долоні, й усі замовкли. Тоді встав старий Ясько Топур з Тенчина, сивий, величний краківський кастелян, що навівав страх своїм високим урядовим званням, і сказав: