Польське військо вийшло з лісу й заростей у стрункому бойовому порядку. Попереду був «чільний» загін, що складався з найсильніших рицарів, за ним — головний, а за головним піхота і загін з найманих воїнів. Таким чином між загонами утворились дві довгі вулиці, якими проскакували з місця на місце Зиндрам з Машковиць і Вітольд. Останній, без шолома на голові, в прекрасному панцері, схожий був на зловісну зірку або на гнане вітром полум'я.
Рицарі набирали в груди повітря й міцніше вмощувались у сідлах.
Битва от-от мала початись.
Тимчасом магістр дивився на королівське військо, що виходило з бору.
Він довго дивився на його величезну масу, на розпростерті ніби у велетенського птаха крила, на порушувану вітром веселку знамен, і серце його раптом стиснулось від якогось незнаного моторошного почуття. Може, магістр побачив внутрішнім зором гори трупів і ріки крові? Він не боявся людей, але, може, злякався бога, який уже держав там, в небесній високості, терези перемоги?..
Уперше йому спало на думку, який настав жахливий день, і він уперше відчув, яку незмірну відповідальність узяв на свої плечі.
Обличчя його раптом зблідло, губи почали тремтіти, а з очей полились буйні сльози. Комтури здивовано дивилися на свого вождя.
—Що з вами, пане?— спитав граф Венде.
— Оце справді якраз час плакати!—озвався жорстокий члуховський комтур Генріх.
А великий комтур Куно Ліхтенштейн надув губи і сказав.
— Яв очі вам скажу, магістре, що осуджую вашу поведінку: зараз треба було б підносити дух рицарства, а не послаблювати його.
Проте, незважаючи ні на які зусилля, сльози не переставали литися з очей магістра й котилися по чорній бороді, немов у ньому плакав хтось інший.
Нарешті, трохи опанувавши себе, він суворо глянув на комтурів і гукнув:
—По корогвах!
Магістр сказав це так владно, що всі поскакали до своїх корогов, а він простягнув руку до зброєносця і сказав:
—Дай мені шолом.
Серця воїнів в обох таборах уже давно гупали, як молотки, а сурми все ще не давали сигналу до бою. Настали хвилини дожидання, що були, можливо, тяжчі за саму битву. На полі між німцями й королівським військом, з боку Танненберга, височіло кілька вікових дубів, на які повилазили місцеві хлопи, щоб подивитись на величезні армії, яких з давніх-давен не бачив світ. Крім цієї групи дерев, на полі не було нічого, воно було пусте, сіре, безрадісне, наче вимерлий степ. По цьому тільки шугав вітер, а над ним тихо витала смерть. Очі рицарів мимоволі зверталися до цього зловісного, мовчазного поля. Часом на сонце насувалася хмара, і тоді на поле спадала смертна тінь.
Раптом зірвався вихор. Він зашумів у лісі, зірвав з дерев цілі оберемки листя, ринув у поле, підхопив сухі стебла трав, збурив хмару куряви й поніс її в очі орденському війську. В ту ж мить повітря здригнулося від пронизливого звуку ріжків, дудок і пищалок, і ціле крило литовського війська зірвалося з місця, немов зграя птиць, що зривається летіти. За своїм звичаєм литвини одразу помчали навскачки. Коні, повитягавши шиї та прищуливши вуха, з усієї сили мчали вперед; вимахуючи мечами і списами, вершники з жахливим криком летіли проти лівого крила хрестоносців.
Магістр якраз був там. Він уже заспокоївся, тепер з його очей замість сліз сипалися іскри. Побачивши литовську летючу хмару, він звернувся до Фрідріха Валленрода, який командував цим крилом:
—Вітольд виступив першим. Починайте й ви в ім'я господнє!
І помахом правиці рушив чотирнадцять корогов залізного рицарства.
—Gott mit uns! — крикнув Валленрод.
Корогви, похиливиш списи, спочатку пішли кроком. Але як та зрушена з гори скеля, падаючи, набирає все більшого руху, так і вони — з кроку перейшли на рись, потім на чвал і йшли так страшно й нестримно, як лавина, яка мусить стерти й роздавити все, що їй трапиться на шляху.
Земля стогнала і вгиналася під ними.
З хвилини на хвилину битва мала розпочатися на всьому фронті, і польські корогви почали співати старої бойової пісні святого Войцеха. Сто тисяч укритих залізом голів і сто тисяч пар очей піднялись до неба, а з ста тисяч грудей вирвався один могутній голос, подібний до грому небесного:
Богородице, о діво, Богом славлена Маріє! Твого сина ти єдина Мати господа, Маріє, Милуй нас, прощай нам, Кіріє елейсон!..
І вони одразу відчули міць у тілі й готовність умерти. В тих голосах і в пісні лунала така переможна сила, ніби могутній грім прокотився по небі. В руках рицарів затремтіли списи, затремтіли корогви і стяги, затремтіло повітря, загойдалися віти в бору, в глибині лісів озвалася луна, ніби повторюючи озерам, лукам і всій безмежній землі: