Милуй нас, прощай нам, Кіріє елейсон!..
А вони співали далі:
Почуй нас, твоїх створінь, хрестителю,
Почуй наш голос, дай нам розум,
Почуй нашу молитву
І дай нам, чого ми просимо:
Життя побожне на землі,
Життя в раю по смерті.
Кіріє елейсон!
Луна повторила у відповідь: «Кіріє елейсон!», а тимчасом на правому крилі вже лютувала запекла битва і все швидше наближалась до середини фронту.
Грюкіт, вищання коней, моторошні вигуки воїнів перемішувались із звуками пісні. Але часом той гомін вщухав, наче людям невистачало духу, і під час одної з таких перерв ще раз можна було почути гримучі голоси:
Адаме, божий орачу, Ти сидиш у бога на пораді, Адаме, божий ти ратаю, Забери і нас до раю, Ангелят святого краю,— Ти ж із богом раду маєші Там радість,
Там щастя,
Там ангельські лики, там з богом навіки...
Кіріє елейсон!..
І знову по бору розляглася луна: «Кіріє елейсон!» Крик на правому крилі ще більш посилився, але ніхто не міг ні бачити, ні знати, що там діється, бо магістр Ульріх у цей час кинув на поляків двадцять корогов під проводом Ліхтенштейна.
До чільного польського загону, що складався з добірних рицарів, блискавично підлетів Зиндрам з Машковиць і, вказуючи вістрям меча на рухливу хмару німців, крикнув так гучно, що коні в першій лаві аж поприсідали на задні ноги:
— На них! Бий!
І рицарі, припавши до кінських грив та виставивши списи, рушили вперед.
Але Литва не витримала страшного удару німців. Найкраще озброєні перші шеренги, що складалися з найвизначніших бояр, лягли трупом під кінські копита. Дальші ряди в шаленому запалі зчепилися з хрестоносцями, але ніяка хоробрість, ніяка витривалість, ніяка людська сила не могла врятувати їх від загибелі й поразки. Та чи й могло бути інакше, коли з одного боку боролося рицарство, цілком закуте в сталеві панцері й на захищених сталлю конях, а з другого, правда, сильний і рослий люд, але на дрібних коненятах, і одягнений лише в шкури?.. Марно упертий литвин шукав способу добутися до німецької шкури. Списи, шаблі, вістря рогатин, втикані кремінням або цвяхами келепи відскакували від сталевих панцерів, наче від скель або від замкових мурів. Важка маса людей і коней давила нещасні загони Вітольда, їх рубали мечі й сокири, кололи і трощили кості бердиші, топтали кінські копита. Князь Вітольд даремно кидав у цю пащу смерті нові й нові юрби: марна була упертість, марна зневага смерті, марні потоки крові! Спочатку стали втікати татари, бессараби, волохи, а незабаром захиталась вся литовська лава і зчинилась дика паніка.
Більша частина війська втікала в бік озера Любень, а за нею погналися головні німецькі сили, чинячи таку страшну косовицю, що ціле побережжя озера вкрилося трупом.
Друга, менша частина Вітольдового війська, в якій було три смоленські полки, відступала до польського крила, переслідувана шістьма німецькими корогвами а потім і тими, котрі поверталися з погоні. Але лучче озброєні смоленці становили істотніший опір. Тут битва перетворилась на різанину. Кожен крок, майже кожна п'ядь землі здобувалися тут ріками крові. Один із смоленських полків був вирубаний майже дощенту. Два інші розпачливо й шалено боронилися. Проте перемагаючих німців ніщо вже не могло спинити. Деякі їх корогви пойняло бойове шаленство. Окремі рицарі, острогами підіймаючи коней, наосліп кидалися з піднятою сокирою або мечем в найбільшу гущу супротивника. Вони з нелюдською силою трощили все мечами й бердишами, і вся лава, топчучи і давлячи смоленських рицарів, нарешті підійшла до чільного і головного польських загонів, котрі вже цілу годину боролися з німцями, якими командував Куно Ліхтенштейн.
Але тут Ліхтенштейнові було не так легко, бо супротивник мав майже таке саме озброєння й коні та однакову рицарську вправність. Польські списи-«дерева» навіть зупинили були німців і відкинули їх назад, тим більше, що першими на них ударили три страшні корогви: краківська, гонча під проводом Єндрка з Брохочиць, і придворна, під проводом Повали з Тачева. Але найзапекліший бій почався тоді, коли потрощені були списи і воїни взялися за мечі та сокири. Щит ударявся об щит, воїн зчіплювався з воїном, падали коні, перекидалися знамена, репались під ударами келепів та обухів шоломи, наплічники, панцери, обливалося кров'ю залізо, як підрубані сосни, падали з сідел рицарі. Ті орденські рицарі, котрі під Вільною вже брали участь в битвах з поляками, знали, який це непохитний і запеклий народ, але новаків з іноземних гостей одразу пойняло подібне до страху здивування. І не один з них мимоволі стримував коня, розгублено дивився вперед і, перш ніж встигав щось надумати, гинув під ударом польської руки. І так, як немилосердно сиплеться з чорної хмари на ниву град, так густо сипались жахливі удари, били мечі, били топірці, били сокири, били безупинно й немилосердно, дзвеніли, немов у кузні, залізні панцери, смерть, наче вітер, гасила життя, з грудей рвався стогін, гасли очі, а збілілі юнацькі голови поринали в вічну ніч.