Він весь час шукав очима Куно Ліхтенштейна, але не мігши знайти його в натовпі, вибирав поки що інших рицарів, тих, котрі були в кращих панцерах, і нещасний був з них кожен, котрому доводилося з ним зчепитись. Недалеко від богданецьких рицарів шалено бився зловісний Чтан із Рогова. У першій же сутичці на ньому розтрощили шолом, і тепер він рубав ворога з непокритою головою, страхаючи своїм волохатим закривавленим обличчям німців, яким здавалося, що бачать перед собою не людину, а якесь лісове страховище.
З обох боків уже полягли сотні й тисячі рицарів, і коли нарешті під ударами запеклих поляків німецька лавина стала подаватись, трапилося щось таке, що в одну мить могло .вирішити долю всієї битви.
Повертаючись з погоні за литовським військом, сп'янілі від перемоги німецькі корогви вдарили збоку на польське крило.
Вважаючи, що все королівське військо вже розбите й битва остаточно виграна, вони поверталися великими безладними юрбами, з криком і співом, і раптом побачили перед собою шалену різню і близьких до перемоги поляків, які оточували німецьке військо.
Похиливши голови, хрестоносці здивовано поглядали крізь грати забрал на те, що діється, а потім, хто де стояв, бив острогами коня і мчав у вир бою.
Так юрба їх набігала за юрбою, і незабаром тисячі хрестоносців обрушились на змучені боєм польські корогви. Німці радісно закричали, побачивши допомогу, і з новим запалом кинулись на поляків. Жахлива битва закипіла на всьому фронті, по землі лилися потоки крові, небо облягли хмари, глухо загримів грім, наче сам бог хотів втрутитися в бій.
Перемога стала хилитися на бік німців... В польському війську от-от могло зчинитись замішання, ошалілі в запалі бою німецькі загони вже почали співати пісню перемоги:
— Christ ist erstanden!..
І в цей час трапилося щось ще страшніше Один повалений на землю хрестоносець розпоров ножем черево коневі, на якому сидів Марцін з Вроцімовиць, тримаючи в руці велике, святе для всього війська краківське знамено з орлом у короні. Кінь з верхівцем одразу впали, а разом з ними захиталося і впало знамено.
В одну мить за ним потягнулись сотні залізних рук, а з грудей усіх німців вирвався радісний рик. Їм здалося, що це вже кінець, що страх і замішання охоплять тепер поляків, що настає час поразки, мордування й різні, і що тепер тільки доведеться переслідувати й добивати втікаючих.
Але якраз тут їх і чекало страшне й криваве розчарування.
Правда, побачивши, що знамено впало, польське військо також крикнуло в один голос, але це був крик не розпачу й не страху, а крик шаленства. Можна було подумати, що на панцери впав вогонь. До місця, де лежало знамено, наче розлючені леви, кинулися рицарі обох військ, і здавалося, що коло нього завирувала буря. Люди й коні збилися в один страшний вир, а в тім вирі миготіли руки, бряжчали мечі, хурчали сокири, скреготіла сталь об залізо, а стогін і зойк вражених на смерть воїнів злилися в один моторошний крик, немов усї грішники раптом озвалися з глибини пекла. Знялася курява, а з неї вискакували тільки засліплені від страху коні без верхівців, з налитими кров'ю очима й дико розвіяними гривами.
Але це тривало недовго. Жодний німець не вийшов живим з цього виру, і через деякий час над польським військом знову замаяло відбите знамено. Вітер ворухнув його, розгорнув, і воно пишно розквітло, як величезна квітка, як символ надії, як знак гніву божого проти німців і перемоги для польських рицарів.
Ціле військо привітало своє знамено криком тріумфу і з таким самозабуттям ударило на німців, немов кожній Корогві прибуло вдвоє більше й сили і воїнів.
А німці, биті нещадно, невпинно, безперервно, приперті з усіх боків, невблаганно рубані мечами, топірцями, сокирами, товчені келепами, знову подались назад і стали відступати. То тут, то там лунали голоси, благаючи пощади. То тут, то там з тлуму вискакував якийнебудь іноземний рицар з блідим від страху і здивування обличчям, і втікав, мов ошалілий, туди, куди його ніс не менше ошалілий кінь. Більшість білих плащів, що їх носили поверх панцерів хрестоносці, вже лежала на землі,
І серця орденських воєначальників охопила глибока тривога, вони зрозуміли, що їх порятунок залежить тільки від магістра, який досі стояв у резерві на чолі шістнадцяти готових до бою корогов.