—Куно Ліхтенштейн, ти впізнаєш мене? Нахмуривши брови і втупивши очі в обличчя Мацька, той через якусь хвилину сказав:
— Я бачив тебе при плоцькому дворі.
—Ні,— відказав Мацько,— ти бачив мене раніш! Ти бачив мене в Кракові, коли я благав тебе дарувати життя моєму небожеві, котрий був засуджений на смерть за нерозважний напад на тебе. Отоді я й дав перед богом обітницю і заприсягся рицарською честю, що відшукаю тебе й битимуся з тобою на смерть.
—Знаю,— відповів Ліхтенштейн, погордливо випнувши губи, хоч і дуже зблід,— але я зараз твій бранець, і ти зганьбив би себе, коли б підняв на мене меч.
Обличчя Мацька зловісно скривилося і стало схоже на вовчу пащу.
Куно Ліхтенштейн,— сказав він,— меча на тебе, безоружного, я не здійму, але кажу тобі: якщо відмовишся зі мною битись, то я накажу повішати тебе, як собаку!
У мене нема вибору, ставай! — вигукнув великий комтур.
На смерть, а не на неволю, — ще раз попередив Мацько.
— На смерть.
І за хвилину вони стялися в присутності німецьких і польських рицарів. Куно був молодший і спритніший, але Мацько настільки переважав його силою, що вмить звалив на землю і надавив коліном на живіт.
Від страху очі комтура полізли на лоб.
—Даруй! — застогнав він, бризкаючи слиною і піною.
—Ні! — відповів невблаганний Мацько.
І він двічі вдарив ворога мізерикордією в горло. Ліхтенштейн моторошно захропів, з рота цівкою бризнула кров, смертельний дрож пробіг по його тілу, потім він випростався, і велика заспокоювачка рицарів заспокоїла його назавжди.
Битва перетворилась на різню і переслідування. Хто не хотів здаватися в полон, той гинув. Багато було в ті часи на світі битв і сутичок, але ніхто з людей не пам'ятав такого страхітливого погрому. До ніг великого короля впав не тільки Орден хрестоносців, а й уся Німеччина, яка найвизначнішим рицарством допомагала цьому тевтонському «форпостові», котрий все глибше вгризався в слов'янське тіло.
З семисот «білих плащів», які очолювали цю тевтонську навалу, ледве залишилося з п'ятнадцять. Понад сорок тисяч тіл заснуло вічним сном на цьому кривавому бойовиську.
Численні знамена, які ще опівдні маяли над неозорим орденським військом, усі потрапили в закривавлені й переможні польські руки. Жодне з них не залишилось у ворога, і тепер польські й литовські рицарі кидали їх під ноги Ягеллі, який, підносячи очі до неба, побожно повторював: «Так хотів бог!» До його величності привели також найвизначніших полонених. Абданк Скарбек з Гір привів щетинського князя Казіміра, чеський рицар Троцновський — князя на Олесниці Конрада, а Пшедпелко Копідловський герба Дрия — знемагаючого від ран Георга Герсдорфа, який під прапором святого Георгія стояв на чолі всіх рицарів-гостей.
Двадцять два народи брали участь в цій боротьбі Ордену проти поляків, а тепер королівські писарі записували полонених, які навколішках благали короля про помилування та дозвіл повернутися додому за викупом.
Армія хрестоносців перестала існувати. Польська погоня захопила величезний орденський обоз, а в ньому, крім недобитків, незліченну кількість возів, навантажених путами на поляків та вином, приготовленим для великої учти після перемоги.
Сонце хилилося до заходу. Пройшов короткий, але сильний дощ і прибив куряву. Король, Вітольд і Зиндрам з Машковиць саме збирались їхати на бойовисько, коли стали звозити тіла полеглих воєначальників. Литвини принесли поколене списами, запорошене й закривавлене тіло великого магістра Ульріха фон Юнгінгена і поклали його перед королем, а він жалібно зітхнув і, дивлячись на величезний труп, що лежав навзнак на землі, сказав:
— Оце той, котрий ще сьогодні вранці вважав себе могутнішим за всіх владарів світу.
І сльози, як перли, покотились по його щоках. Трохи згодом він заговорив знову:
—Але він загинув смертю хоробрих, тому ми вславимо його мужність і вшануємо його достойним християнським похороном.
І він наказав старанно обмити його тіло в озері, прибрати його в найкращу одежу і, поки не буде готова труна, накрити орденським плащем.
Тимчасом приносили все нові трупи, що їх розпізнавали полонені. Принесли великого комтура Куно Ліхтенштейна з жахливо розверненим мізерикордією горлом, і орденського маршалка Фрідріха Валленрода, і великого одежничого, графа Альберта Шварцберга, і великого скарбника, Томаса Мергейма, і графа Венде, який поліг від руки Повали з Тачева, і понад шістсот трупів визначних комтурів та братів. Челядь укладала їх одного при одному, а вони лежали, як ті зрубані стовбури, з оберненими до неба й білими, як їх плащі, обличчями, з розплющеними скляними очима, в яких застигли гнів і пиха, бойовий запал і жах.