Шляхетний рицарю з Ліхтенштейна, коли вас як посла хтось образив, то скажіть, і сувора справедливість негайно спіткає напасника.
Не траплялося зі мною такого з жодній іншій християнській державі,— відповів Куно. — Вчора, по дорозі в Тинець, напав на мене один з ваших рицарів, і хоч з хреста на плащі легко міг впізнати, хто перед ним, однак важив на моє життя..
Почувши ці слона, Збишко дуже зблід і мимоволі глянув на короля, обличчя якого стало просто страшним. Ясько з Тенчина здивовано спитав:
—Чи може таке бути?
— Спитайте пана з Тачева, який був свідком цієї пригоди.
Всі очі звернулись до Повали, який з хвилину стояв похмуро з опущеними очима, а потім сказав:
—Так, було!..
Почувши це, рицарі почали кричати: «Ганьба! Ганьба! Бодай би під таким земля запалася!» Не знаючи, куди подіти очі від сорому, одні били себе кулаками в груди, другі згинали пальцями олов'яні миски.
—Чому ж ти його не вбив? — загорлав король.
Бо голова його судові належить, — відповів Повала.
Ув'язнили його? — спитав кастелян Топур з Тенчина.
Ні, бо заприсягся рицарською честю, що з'явиться на суд.
— І не з'являється! — глузливо вигукнув Куно, підводячи голову.
В цю мить якийсь молодий, смутний голос озвався недалеко за плечима хрестоносця:
—Не дай боже, щоб я хотів ганьби замість смерті. Це вчинив я, Збишко з Богданця.
По цих словах рицарі посхоплювались і кинулись до нещасного Збишка, але їх спинив грізний знак короля, що встав з іскристими очима й почав, задихаючись від гніву, кричати страшним голосом, подібним до туркоту воза, що котиться по камінні:
—Зітнути йому голову! Зітнути йому голову! Нехай хрестоносець одішле його голову магістрові в Мальборг.
Потім гукнув до литовського князя, сина смоленського намісника, що стояв поблизу:
—Держи його, Ямонте!
Вражений королівським гнівом, Ямонт поклав тремтячі руки на плечі Збишкові, а той, повернувши до нього поблідле обличчя, сказав:
—Не втечу...
Але сивобородий краківський кастелян, Топур з Тенчина, підняв руку yа знак того, що хоче говорити. І коли гомін стих, він сказав:
—Милостивий королю! Нехай же комтур переконається, що не твоя запальність, а наші закони карають смертю за напад на особу посла. Інакше він слушно міг би подумати, що в нашому королівстві справді немає християнських законів. Я сам судитиму винного!
Останні слова він промовив піднесеним, голосом і, очевидно, не допускаючи думки, щоб цей голос не був почутий, кивнув до Ямонта:
Замкнути його в вежі. А ви, пане з Тачева, будете за свідка.
Розкажу всю провину цього підлітка, якої не допустив би з-поміж нас жодний зрілий муж,— відповів Повала, похмуро поглядаючи на Ліхтенштейне.
Слушно каже! — одразу ж заговорили інші.— Воно ж іще хлоп'я! То чого ж нас усіх через нього зганьбили?
Настало мовчання. Всі неприязно поглядали на хрестоносця. Тимчасом Ямонт виводив Збишка, щоб віддати його в руки лучників,які стояли на замковому дворі. В своєму молодому серці він співчував в'язневі, а це співчуття ще посилювала вроджена ненависть до німців. Але як литвин, що звик беззаперечно коритися волі великого князя, та ще наляканий королівським гнівом, він почав по дорозі шепотіти молодому рицареві доброзичливі поради:
—Знаєш, що я тобі скажу: повішайся! Найкраще зробиш, коли повішаєшся. Король розсердився, то однаково голову тобі зітне. Чому б тобі його не звеселити? Повішайся, друже, у нас такий звичай,
Збишко, майже непритомний з сорому і страху, здавалося, спочатку не розумів, що йому говорить князь, але нарешті зрозумів і аж спинився від здивування.
— Що ти балакаєш?
— Повішайся! Нащо тебе мають судити? Короля звеселиш! — повторив Ямонт.
—Повішайся сам! — вигукнув молодий рицар.— Тебе нібито й охрестили, а шкура на тобі залишилася поганська, і ти навіть не розумієш, що християнинові гріх так робити.
Князь знизав плечима.
—То ж не з доброї волі. Однаково тобі голову зітнуть.
В голові у Збишка майнула думка, що за такі слова годилося б оце зараз викликати бояренка на бій пішим або кінним, на мечах або сокирах, але вгамував у собі це бажання, бо згадав, що вже йому невистачить часу. І він сумно похилив голову і мовчки дозволив віддати себе в руки начальника палацових лучників,
А в цей час у залі увага всіх була звернена в інший бік. Дануся, бачачи, що воно діється, спочатку так перелякалася, що їй аж дух забило. Личко її зблідло, як полотно, оченята стали круглі від жаху, і вона дивилася на короля нерухомо, наче воскова фігурка в костьолі. Аж як почула нарешті, що її Збишкові мають зітнути голову, коли його забрали й вивели з зали, її пойняв незмірний жаль; губи й брови її почали тремтіти; не допоміг ні страх перед королем, ні прикушування губів, і вона раптом зайшлася таким жалісним та голосним плачем, що всі обличчя звернулись до неї, а сам король запитав: