—На все божа воля! Нічого не вдієш!
Потім він обернувся до Мацька і вказав йому очима на Ліхтенштейна, немов доручав йому не забувати про нього, а Мацько кивнув головою на знак, що розуміє і пам'ятає. Зрозумів той погляд і той рух також і Ліхтенштейн, і хоч в грудях його билося так мужнє, як і запекле серце, по всьому його тілу пробіг дрож,— таке страшне й зловісне обличчя було у старого воїна. Знав хрестоносець, що між ним і тим старим рицарем, обличчя якого він навіть не міг добре під шоломом розглянути, віднині почнеться боротьба не на життя, а на смерть, і якби він навіть захотів від нього сховатись, коли закінчиться його посольство, вони мусять зустрітися хоч би й у Мальборзі.
Тимчасом кастелян вийшов до сусідньої кімнати, щоб продиктувати скорописцеві-секретарю вирок Збишкові. Під час цієї перерви то один, то другий рицар підходив до Ліхтенштейна й казав:
—Бодай тебе на страшному суді легше осудили. Радий ти тій крові?
Але Ліхтенштейна цікавив тільки Завіша, що був широко відомий у світі своїми бойовими подвигами і знанням та суворим додержанням рицарських законів. До нього зверталися дуже здалека в найбільш складних справах, що стосувалися рицарської честі, і ніхто ніколи не насмілювався йому заперечувати, не тільки тому, що єдиноборство з ним було неможливе, а й тому, що його вважали за «дзеркало честі». Єдине слово осуду або похвали з його вуст швидко ширилось поміж рицарством Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини і могло вирішити справу про погану чи добру славу рицаря.
Отож до нього й підійшов Ліхтенштейн і, немов бажаючи виправдати свою жорстокість, сказав:
Тільки великий магістр з капітулом могли б його помилувати,— я не можу...
Ваш магістр не має ніякого відношення до наших законів; помилувати його може не він, а тільки наш король,— відповів Завіша.
—А я як посол мусив вимагати кари.
—Ти, Ліхтенштейн, насамперед рицар, а потім уже посол.
—Невже вважаєш, що я порушив закон честі?
—Ти знаєш наші рицарські книги, отож знаєш, що рицар мусить наслідувати двох тварин: лева і ягняти. Кого ти в цій справі наслідував?
—Ти мені не суддя...
Ти запитав, чи не порушив законів честі, от я тобі й відповів, як думаю.
Погано відповів, бо я не можу цього проковтнути.
— Ти вдавишся своєю, а не моєю злістю.
—Але Христос зважить, що я більше дбав про гідність Ордену, ніж про свою славу...
—Він усіх нас судитиме.
Увійшли кастелян з секретарем, і розмова припинилась. Всі вже знали, що вирок буде суворий, тому запанувала мертва тиша. Кастелян зайняв своє місце за столом і, взявши в руки розп'яття, наказав Збишкові стати навколішки.
Секретар почав читати складений латиною вирок. Ні Збишко, ні присутні рицарі не зрозуміли його, але всі догадалися, що вирок — смертний. Коли вирок було прочитано, Збишко кілька разів ударив себе кулаком у груди, повторюючи: «Боже, будь милосердний до мене, грішного».
Потім устав і кинувся в обійми Мацькові, який мовчки почав цілувати його в голову й очі.
Того ж дня увечері герольд під звуки сурм оповіщав у чотирьох кутках рийку рицарям, гостям і городянам, що кастелянський суд присудив шляхетному Збишкові з Богданця відсікти голову мечем...
Але Мацько впросив, щоб страта відбулася не одразу; це йому легко було зробити, бо в ті часи люди любили до дрібниць розпоряджатися своїм майном, і їм звичайно давали час на переговори з ріднею та на замирення з богом. Не наполягав на негайному виконанні вироку й Ліхтенштейн, розуміючи, що коли гідність Ордену задоволена, то не треба більше дратувати могут нього монарха, до якого він був посланий не тільки для участі в урочистостях з приводу хрестин, а й для переговорів про Добжинську землю. Найважливішою ж причиною було здоров'я королеви. Єпіскоп Виш і слухати не хотів про страту до пологів, слушно вважаючи, що такої справи від королеви не можна буде приховати, а коли вона дізнається, то схвилюється так, що це їй може зашкодити. Таким чином, Збишкові залишалося прожити ще, може, й кілька місяців до останніх розпоряджень та прощання з знайомими. А Мацько щоденно одвідував його і втішав, як міг. Вони сумно розмовляли про неминучу Збишкову смерть, а ще сумніше про те, що рід їх мусить згаснути.
—Не інакше, як доведеться вам женитися, — сказав одного разу Збишко.
Краще б відшукати хоч якого-небудь далекого родича, — відповів засмучений Мацько.— Де вже мені думати про жінок, коли тобі мають голову зітнути. А якби й довелось якусь там узяти, то не зроблю цього, поки не пошлю Ліхтенштейнові рицарського виклику та не помщуся за тебе. Ти за це не бійся!..