Княгиня Ганна Данута, — сказав один з городян,— це ж Кейстутівна, дружина Януша Мазовецькото. Вона вже два тижні як у Кракові, тільки виїжджала в Затор відвідати князя Вацлава, а тепер оце, мабуть, повертається.
Куме Гамроте, — сказав другий городянин,— ходімо на сіно в стодолу: зависока то для нас компанія.
—Що вночі їдуть, то мені не дивно, — озвався
Мацько,— бо вдень спека, але чому вони заїжджають до корчми, коли тут недалечко монастир? Потім звернувся до Збишка:
—Рідна сестра красуні Рингалли, розумієш? А Збишко відповів:
—І мазовецьких панянок багато з нею має бути, ого!
Тимчасом у дверях з'явилась княгиня — пані середніх літ, з усміхненим обличчям, вбрана в червоний плащ і зелену вузьку сукню, підперезану золотим поясом, низько застебнутим великою пряжкою. За нею йшли придворні панни, декотрі дорослі вже, декотрі ще підлітки, в рожевих і лілових віночках на головах, більшість з лютнями в руках. Були й такі, що несли цілі жмути свіжих квітів, видно, назбираних по дорозі. В кімнату набилось повно людей,— за паннами з'явилося ще кілька придворних та юних слуг. Увійшли всі бадьорі, з веселими обличчями, голосно розмовляючи або приспівуючи, немов сп'янілі від погожої ночі та ясного місячного світла. Поміж придворними було два піснярі — один з лютнею, другий з гуслями при поясі. Одна з дівчат, ще молоденька, може, дванадцятилітня, несла за княгинею невеличку лютню, прикрашену мідними цвяшками.
Слава Ісусу Христу!— привіталась княгиня, ставши серед кімнати.
На віки вічні, амінь! — відповіли присутні, низько кланяючись.
—А де господар?
Німець, почувши, що його кличуть, вийшов наперед і, за німецьким звичаєм, став навколішки.
—Ми тут зупинимось відпочити та підживитись, — сказала княгиня. —Швиденько приготуй усе, бо ми голодні.
Городяни на той час уже вийшли, а тепер і два місцеві шляхтичі та Мацько з Богданця і молодий Збишко вдруге вклонились і хотіли було вийти, щоб не заважати дворові.
Але княгиня затримала їх.
—Ви, шляхтичі, нам не заважатимете! Познайомтеся з придворними. Звідки вас бог провадить?
Вони одразу почали називати один одному свої імена, герби, бойові кличі та села, по яких писалися. Княгиня, почувши від Мацька, звідки він повертається, ляснула в долоні і сказала:
Оце пощастило! Розкажіть же про Вільну, про мого брата й сестру. Чи приїде князь Вітольд до королеви на родини й хрестини?
Хотів би, та не знаю, чи зможе; через те він заздалегідь послав з ксьондзами та боярами в подарунок королеві срібну колиску. А при тій колисці й ми ось з небожем приїхали, оберігали її в дорозі.
То колиска тут? Хотіла б її побачити. І вся срібна?
Вся срібна, але її тут нема. Повезли її до Кракова.
— А що ж ви в Тинці робите?
Ми тут заїхали до монастирського прокуратора, нашого родича, щоб віддати на схов достойним ченцям те, що здобули на війні та що нам подарував князь.
То бог вам допоміг. А добра здобич? Але розкажіть, чому ж брат не певний, що приїде?
—Бо в похід на татар готується.
—Я це знаю, тільки мене турбує, що королева не провіщає тому походові щасливого кінця, а що вона провістить, те завжди здійснюється.
Мацько посміхнувся.
—Королева наша благочестива, нічого не скажеш, але з князем Вітольдом поїде багато наших рицарів, хоробрих воїнів, проти яких ніхто не встоїть.
—А ви не поїдете?
—Мене послали з колискою, а до того ж, я п'ять років не знімав з себе зброї, — відповів Мацько, показуючи на борозни, витиснені на лосиному кубраку панцером. — Але як тільки відпочину,— піду, а коли б сам не пішов, то віддав би свого небожа, оцього Збишка, панові Спиткові з Мельштина, під проводом якого підуть усі наші рицарі.
Княгиня Данута глянула на струнку постать Збишка, але дальшу розмову перебив чернець, що прибув з монастиря. Він привітав княгиню й почав їй шанобливо дорікати, що вона не прислала гінця повідомити про своє прибуття і спинилася не в монастирі, а в звичайній корчмі, не гідній її звання. В монастирі не бракує домів та всяких будівель, в яких навіть проста людина може знайти притулок, а що ж казати про людей високих, особливо про дружину князя, предки й родичі якого зробили стільки добра для абатства. Але княгиня весело відповіла:
—Ми спинились тут лише перепочити, а вранці нам треба до Кракова. Виспались ми вдень і їдемо вночі холодком; вже півні проспівали, і я не хотіла преподобних ченців будити, особливо з такою компанією, яка думає більше про танці та співи, ніж про відпочинок.
Але монах усе наполягав, і княгиня додала: