Ні. Ми вже залишимось тут. Нам тут час за світськими піснями швидко мине, але вранці на утреню прийдемо до костьолу, щоб з богом день почати.
Буде відправлена меса за успіхи милостивого князя й милостивої княгині, — сказав чернець.
Князь, мій чоловік, приїде десь днів за чотири або п'ять.
Господь милосердний може і здалека щастя послати, а тимчасом нехай нам, убогим, дозволено буде хоч вина з монастиря принести.
—Ми з радістю віддячимо, — сказала княгиня.. А коли чернець вийшов, почала гукати:
—Гей, Данусю! Данусю! Стань-но на ослін та звесели нам серце тією піснею, що в Заторі співала.
Почувши ці слова, придворні швиденько поставили серед кімнати ослона. Піснярі сіли по його краях, а між ними всередині стала та дівчинка, котра несла за княгинею прикрашену. мідними гвіздками лютню. На дівчинці була блакитна сукня, на ногах червоні гостроносі черевички, на голові вінок, а волосся було розпущене по плечах. Тут, на ослоні, вона здавалася малою дитиною, але прекрасною, немов фігурка з костьолу або з Христових ясел. Видно, їй не раз уже доводилось співати княгині, бо на обличчі її не помітно було ніякого збентеження.
—Давай, Данусю! Давай! — просили придворні панни.
Вона взяла поперед себе лютню, підняла вгору голову, як пташка, що має співати, і, приплющивши оченята, почала срібним голоском:
Коли б я, як пташка, Літати уміла,
Я б у Щльонськ до Яська Зараз полетіла!
Піснярі завторували їй, один на гуслях, а другий на великій лютні; княгиня, що над усе любила світські пісні, закивала головою на обидва боки, а дівчинка співала далі таким дзвінким, тоненьким дитячим і свіжим голоском, немов пташка в лісі навесні:
Прилетіла б, сіла У Шльонську на тину:
«Привітай же, Яську, Вбогу сиротину».
Піснярі знов завторували. Молодий Збишко з Богданця, який з дитинства звик до війни та її суворих картин і ніколи в житті нічого подібного не бачив, торкнув за плече мазура, що стояв поруч нього, і запитав:
—Хто вона така?
То дівчинка з двору княгині. Чимало є у нас піснярів, що розважають двір, але з неї — найкращий піснярик, і княгиня нічиїх пісень так охоче не слухає.
Воно й не дивно. Мені здається, що вона — справжній ангел, і я не можу одвести від неї очей. Як вона зветься?
А ти хіба не чув? Дануся. Батько її— Юранд із Спихова, можновладний і хоробрий комес, один з передкороговних.
—Леле! Такої другої ще не було на світі!
— Отож і люблять її всі за співи та за вроду.
А хто її рицар?
Та вона ж іще дитина.
Дануся знову заспівала, і розмова урвалась. Збишко дивився збоку на її світле волосся, на підняту голову, на примружені оченята і на всю її постать, осяяну блиском воскових свічок та місячним промінням, що лилось крізь відчинені вікна, і все більше дивувався, йому здавалося, що він уже її десь бачив, але не пам'ятав — чи уві сні, чи в Кракові на шибці в костьолі.
І знов торкнувши за плече придворного, стиха запитав:
— То вона з вашого двору?
— Мати її приїхала з Литви з княгинею Ганною Данутою, яка віддала її заміж за графа Юранда із Спихова. То була красуня знатного роду. Княгиня любила її над усіх інших панянок, а вона — княгиню. Через те й дочку назвала її ім'ям — Ганна Данута. Але п'ять років тому, коли німці під Злоториєю напали на наш двір, мати вмерла зо страху. Відтоді княгиня взяла дівчинку до себе годованкою. Батько часто приїжджає до двору і радий бачити, що його дитина здорова та що князівське подружжя її любить. Але щоразу, як подивиться на неї, обливається слізьми, згадуючи свою небіжчицю дружину, а потім повертається й шукає нагоди помститись німцям за свою страшну кривду. Любив він свою дружину так, як ніхто інший в усій Мазовії не любив, — і вже безліч німців за неї витлумив.
Очі Збишкові вмить загорілись, і жили на лобі набрякли.
— Значить, її матір німці вбили? — спитав.
Вбили і не вбили. Сама вмерла зо страху. П'ять років тому мир був, ніхто про війну не думав і кожен безпечно себе почував. Поїхав князь у Злоторию вежу будувати, без війська, лише з двором, як звичайно в мирний час. І раптом наскочили зрадливі німці, без оголошення війни, без ніякої причини... Забувши про страх божий та всякі доброчинства князівських предків, вони схопили князя, прив'язали до коня й повели в неволю, а людей побили. Довго сидів князь у них в неволі, аж поки король Владислав не пригрозив їм війною, тоді вони злякались і відпустили його; але під час того нападу вмерла Данусина мати, бо серце від страху підійшло їй до горла й задушило її.
А ви, пане, були при тому? Як же вас звуть, бо я забув?